Не давала ще сонцеві ти...
Олекса Стефанович
Не давала ще сонцеві ти
Свого тіла на злотну поталу, –
Тож на луку в полуднє піди
І віддайсь його ярому палу!
У білішій за сніг наготі
На зелену приляж оболоню
І під стріли його золоті
Своє лоно підстав, як долоню...
Хай протне тобі тіло наскрізь
Тими стрілами, тими списами,
Хай, п’яне, виціловує скрізь
І пече і пестить до безтями!
Хай пече, як огонь, гаряче, –
Ти не бійсь його, білая Ледо:
Та вогненна любов протече
В молоко твоє злотом і медом...
А як схоче, сп’яніле ущерть,
Залюбить, заголубить до смерти,
То чи ж це не найкраща смерть –
Од голубощів сонця умерти!
Прага, 1921.
Про вірш
Чуттєвий заклик до дівчини віддати своє тіло пестощам полуденного сонця, яке постає палким коханцем, здатним залюбити до смерті. Настрій — п’янкий, язичницьки радісний, сповнений еротичної напруги.
Історія
Вірш написано в Празі 1921 року, на самому початку еміграційного шляху Стефановича. У ранній ліриці поета поряд із релігійними й історичними мотивами помітна сміливо чуттєва, пантеїстична струна: людина постає частиною природи, а любов — силою космічного масштабу.
Звертання до дівчини як до «білої Леди» відсилає до античного міфу про Леду, якою оволоділа божественна сила (Зевс у подобі лебедя). Мотив золотих стріл сонця нагадує також міф про Данаю й золотий дощ. Стефанович поєднує античну міфологію з українським пейзажем луки й оболоні.
Форма
Вірш написано тристопним анапестом із чергуванням чоловічих і жіночих закінчень («Не давала ще сонцеві ти / Свого тіла на злотну поталу»). Римування перехресне (ти — піди, поталу — палу), строфіка — катрени.
Анапест надає віршеві стрімкого, захопленого руху, а наказові форми дієслів («піди», «віддайсь», «приляж», «підстав») та оклики створюють інтонацію пристрасного умовляння. Внутрішні повтори («тими стрілами, тими списами», «пече і пестить») посилюють відчуття наростання.
Як читати
Сонце в цьому вірші — не просто світило, а персоніфікований коханець: воно пускає «стріли золоті», «п’яне, виціловує скрізь», «пече і пестить до безтями». Дівоче тіло «у білішій за сніг наготі» протиставлене зеленій оболоні й золотим променям, і цей колірний контраст робить картину яскравою, майже живописною.
Ключова метафора «своє лоно підстав, як долоню» поєднує інтимне й побутове, перетворюючи акт віддання на природний, невинний жест. Обіцянка, що «вогненна любов протече / В молоко твоє злотом і медом», вводить біблійно-фольклорний образ достатку — молока й меду, — і пов’язує еротику з родючістю.
Фінал — «то чи ж це не найкраща смерть — / Од голубощів сонця умерти!» — виводить вірш на рівень романтичного поєднання любові й смерті. Це не трагедія, а екстатичне розчинення у стихії, близьке до пантеїстичного світовідчуття, де найвища насолода межує з самозреченням.
Теми: чуттєва любов · сонце і природа · античний міф · пантеїзм · любов і смерть