Побілила вдова Осінь свою хату,
А сягає її хата аж до неба,
Все прибрала — сісти спочивати б,
Та підвести синім стіни треба.
Розвела з тугою синьку густосиню,
Біля стін, десь понад обріями, ходить
І підводить синявою стіни,
Хороше підмазує — підводить.
Заспівав хтось про осінню синю далеч,
Комусь любо з нею, тужною, кохаться —
Ще синіш підводить Осінь стала,
Ще миліша їй під співи праця.
Прага, 1923
Осінь постає вдовою-господинею, яка білить свою хату завбільшки з небо й підводить синім обрії; людський спів про осінню далеч надихає її працювати ще старанніше. Вірш теплий, тихо-сумовитий і світлий водночас.
Вірш датовано 1923 роком і Прагою, але його образний світ цілком волинський, сільський. Олекса Стефанович, виходець із Волині, у перші роки еміграції часто відтворював картини рідного краю через побутові деталі, знані з дитинства.
Звичай білити хату восени й підводити стіни синькою знизу — характерна прикмета українського села. Поет перетворює його на розгорнуту метафору, у якій сільська праця і стан природи зливаються, а осінь отримує рідне, людське обличчя.
Три катрени довгих рядків з хореїчною основою і дольниковими відхиленнями, що надає мовленню неквапливої оповідності. Римування перехресне, з неточними й складеними римами (хату — спочивати б, неба — треба; густосиню — стіни, ходить — підводить).
Повтори слова «підводить» та похідних від «синій» («синька густосиня», «синявою», «синю далеч», «ще синіш») створюють своєрідний кольоровий лейтмотив. Ритм рівний, як рухи пензля по стіні, і лише в останній строфі пожвавлюється разом зі співом.
У першій строфі Осінь названо вдовою — і це одразу задає ноту самотності й смутку після «смерті» літа. Але вона не впадає у відчай, а береться до праці: побілила хату, що сягає неба, й мала б відпочити, та стіни ще треба «підвести синім». Небо стає хатою, а обрій — її призьбою.
Друга строфа розгортає метафору: Осінь «з тугою» розводить синьку й ходить понад обріями, підмазуючи стіни. Так пояснюється глибока синява осінньої далечини: це слід людської, жіночої праці, у якій сум переплавлено в красу.
Фінальна строфа вводить людину: хтось співає про осінню синю далеч, комусь любо з нею «кохаться». І Осінь, почувши це, працює ще радісніше. Вірш говорить про взаємність людини і природи: людське захоплення наче надихає світ ставати ще прекраснішим, а смуток самотньої вдови вилікувано співом і працею.
Теми: осінній пейзаж · персоніфікація природи · сільський побут · туга і праця · краса рідного краю