Портрет
Олекса Стефанович
І хризантеми й орхідеї
У зачарованій імлі,
Але найліпшими у неї —
Словополківські ковилі.
Вона це квилила в Путивлі,
Вона обходила шатри —
Стріла і лук напоготівлі,
А в серці — стязі і вітри...
І, може... Жаско уявити...
Ні, не втішався печеніг,—
Коли й схопив, несамовитий,
То не зборов, не переміг!..
Ось у зідханнях молитовних
У Пирогощої вона,
А ось Перунові жертовник
В гаю дубовому ладна.
Вночі Ярилові вгоджає,
Не відмовляючи ні в чім,
А вранці світить їй Почаїв
Золотоглавієм своїм.
Ще вчора в полум’я скакала,
Купальних спрагненая чуд,—
Сьогодні йде собі помалу
На лаврських дзвонів перегуд.
Її Пречиста — така сама,
Як найдавніша із богинь.
Від неї темними лісами
Дихнула древняя Волинь.
Прага, 1938
Про вірш
Поетичний портрет волинської жінки, в душі якої співіснують давньоруська Ярославна, язичницька жриця Перуна й Ярила та побожна прочанка Почаєва, — живе уособлення давньої Волині.
Історія
Вірш датовано Прагою 1938 року. Стефанович неодноразово звертався до теми двовір’я — переплетення дохристиянських вірувань із християнством, яке вважав прикметою української душі, особливо волинської.
Портрет вибудовано з культурних алюзій: «Слово о полку Ігоревім» (ковила, плач у Путивлі, печеніги), київська церква Богородиці Пирогощої, Перун і Ярило, купальські обряди, Почаївська лавра. Можливо, за образом стоїть реальна адресатка, але поет перетворює її на символ.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом у чотиривіршах із перехресним римуванням і чергуванням жіночих та чоловічих рим («орхідеї — у неї», «імлі — ковилі»). Класичний розмір надає портретові врівноваженості й ясності.
Композиція будується на антитезах і переходах: «ще вчора — сьогодні», «вночі — а вранці», язичницьке — християнське. Трикрапки й обірвані фрази в третій строфі створюють напруження ліричного роздуму.
Як читати
Початок задає мотив вибору: серед хризантем та орхідей героїні наймиліші «словополківські ковилі» — степова трава з давнього епосу. Далі вона постає Ярославною, що «квилила в Путивлі», і супутницею воїнів, у серці якої «стязі і вітри».
Центральні строфи розкривають двовір’я: героїня молиться в Пирогощій і готує жертовник Перунові, вночі «вгоджає» Ярилові, а вранці її зустрічає золотоглавий Почаїв. Купальські вогні змінюються дзвонами лаври — без конфлікту, як природне продовження одного життя.
Фінальне твердження «Її Пречиста — така сама, / Як найдавніша із богинь» розкриває задум: християнство і давня віра зливаються в єдину традицію, якою «дихнула древняя Волинь». Вірш варто читати як образ національної душі, глибшої за будь-які конфесійні межі.
Теми: двовір’я · жіночий образ · давньоруська спадщина · волинська старовина · національна душа