Із палицею пілігрима
У нові села й городи
Простує тінь неутомима
Григорія Сковороди.
М. Рильський
Ще просонню сповиті
Дніпрові береги...
У простій сивій свиті,
Без зайвої ваги,
За поясом цівниця,
Торбина на плечах,
В десниці патериця...
Куди ще його шлях?
Куди його провадить
Невтомная хода?
В якії села-гради
Гряде Сковорода?
1923 — 1926
Поетичний портрет Григорія Сковороди-мандрівника, що в сірій свиті, з сопілкою й торбиною йде світанковими дніпровими берегами в нові села й міста. Настрій світлий, задумливий і шанобливий.
Вірш створено в 1923–1926 роках і відкрито епіграфом із Максима Рильського про тінь Сковороди з палицею пілігрима. Олекса Стефанович, як і багато українських поетів XX століття, бачив у Сковороді втілення духовної свободи та незалежності від світу.
Для поета-емігранта образ вічного мандрівника, що «світ ловив, але не спіймав», мав особливий відгук: блукання, бідність і вірність своєму покликанню ставали ознаками і його власної долі. Діалог із Рильським свідчить про те, що Стефанович відчував себе частиною спільної української літературної традиції, попри кордони.
Вірш написано тристопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул та перехресним римуванням (сповиті — свиті, береги — ваги; цівниця — патериця, плечах — шлях). Короткі рядки творять ритм неквапливого, рівного кроку мандрівника.
Перша частина — перелік деталей, нанизаних без дієслів: свита, цівниця, торбина, патериця. Друга — ряд риторичних запитань «Куди...?», «В якії села-гради гряде...?». Архаїзми «десниця», «патериця», «гряде», «гради» надають віршу урочисто-книжного, майже житійного звучання.
Вірш починається на світанку: дніпрові береги ще «просонню сповиті». Цей час між сном і пробудженням символізує і стан народу, до якого йде філософ, щоб будити його словом.
Портрет Сковороди складається з простих речей: сива свита, сопілка-цівниця за поясом, торбина, ціпок у правиці. Поет наголошує, що мудрець іде «без зайвої ваги», — це не лише про легку поклажу, а й про звільненість від майна, слави й суєти, що була сутністю філософії Сковороди.
Фінальні запитання залишаються без відповіді: куди провадить його «невтомная хода»? Сковорода постає вічним мандрівником, чиї шляхи не закінчилися з його смертю. Як і в епіграфі Рильського, йдеться про тінь, що й досі ходить Україною, — про живу духовну присутність філософа в національній культурі.
Теми: Григорій Сковорода · мандрівництво · духовна свобода · українська культурна традиція · світанок і пробудження