Спомин
Олекса Стефанович
В рожевій куряві дорога,
Рожеві села в далині...
О, як дзвінко, голоснорого
Ти відкликаєшся мені!
Ще вітряки — як на долоні,
Твої крилаті вітряки,
Та наче п’яні наші коні,—
Борзокопитнії такі...
Летіте, голуби ви сизі,
Переганяй верству верства,
Бо я везу отут у книзі
Дорогоцінного листа!
Дорога рівна така, гладка...
Мигнули Тесова хатки,
Й не зоглядівся, коли Садки
Свої розкинули садки.
... І от я сам на ціле поле,
З твоїм листом нарешті сам,
Лише пшениці наоколо
Про щось нашептують житам.
Лише хліба, хліба доспілі,
Та місяць сріблом оплива...
І задзвеніли твої милі,
Твої хорошії слова.
І заспівали твої строфи...
Той незабутній перший спів!..
Не передати ані трохи,
Як безбережно я радів!
Не передать, яка щаслива,
Яка то гарна була мить, —
Лише хліба своїм приливом
Могли б про неї прошуміть!—
Лише пшениці ті безкраї,
Лише ті давнії жита...
Та місяць міг би ще засяять
Про тебе, хвиле золота!
. . . . . . . . . . . . . .
Далекий вечоре рожевий,
Пшениці місячні, ясні,
Куди запалися ви, де ви,
Чому згадалися мені?
Прага, 1925
Про вірш
Ностальгійний спогад про рожевий вечір на рідній Волині, коли ліричний герой уперше прочитав дорогий лист серед доспілих хлібів. Настрій твору — щасливе хвилювання, яке у фіналі змінюється тихою тугою за втраченим.
Історія
Вірш написано в Празі 1925 року, у роки еміграції Олекси Стефановича. Відірваний від рідної Волині, поет часто звертався до образів батьківщини — степових доріг, вітряків, пшеничних і житніх ланів, — які в його ліриці набувають сили втраченого раю.
Згадка про Тесів, волинське село неподалік рідних поетові місць, надає тексту автобіографічної конкретності. Вірш поєднує дві часові площини: празьке теперішнє, з якого звучить фінальне запитання, і далеке минуле, коли герой мчав додому з дорогоцінним листом у книжці.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із перехресним римуванням (дорога — голоснорого, далині — мені), чергуванням жіночих і чоловічих клаузул. Розмірений ямбічний рух добре передає ритм їзди, стукіт копит і поспіх героя.
Строфи-катрени розділено трикрапкою та рядком крапок: ці графічні паузи позначають пропущені миті й часовий розрив між подією та спогадом. Звукопис багатий на дзвінкі сонорні й повтори («Переганяй верству верства», «Свої розкинули садки»), а анафоричне «Лише» в другій половині підсилює відчуття невимовності щастя.
Як читати
Вірш відкривається кольором: «рожева курява», «рожеві села» — уся картина облита світлом вечірнього сонця й радісного чекання. Вітряки, «наче п'яні» коні, сизі голуби — образи, у яких відчувається юнацьке піднесення. Герой везе в книзі «дорогоцінного листа», і цей лист стає серцевиною вірша.
Другою частиною є усамітнення серед хлібів: лише пшениця, жито й місяць є свідками того, як «задзвеніли твої милі, твої хорошії слова». Лист сприймається як пісня, як «перший спів», і поет визнає неможливість передати пережиту радість словами — це можуть зробити лише хліба своїм шумом чи місяць своїм сяйвом. Природа тут виступає співучасницею інтимного переживання.
Фінальна строфа повертає в теперішнє: «Далекий вечоре рожевий, / Пшениці місячні, ясні, / Куди запалися ви, де ви?» Риторичне запитання звучить як прощання з молодістю й батьківщиною. Так особистий спогад про кохання переростає в елегію емігранта, для якого рідний край існує тепер лише в пам'яті.
Теми: спогад про батьківщину · перше кохання · краса волинського краєвиду · ностальгія емігранта · плин часу