Світанок
Олекса Стефанович
Гукнув у праліс Пракий —
І там, де луни упали,
Здавалось, галяви стали,—
Могутній голос такий!
Кремезні люди гудуть
У пущах-нетрах без міри.
По древах — кремінь сокири,
Загусла рідшає муть.
Дажбог розжарив блакить.
Дзвенить малеча з колиби.
Пройшли Ярило і Либедь,—
Повів Яр-бог, щоб ярить.
Урвався ліс, бо — ріка,
Не дно, мабуть, а провалля.
Дніпро. Скажи ще з оддалля —
"То лев реве та рика".
А гори — пагори ці —
Для сили, ліпоти й слави.
Дива — ті видива, з’яви
І сни горі та ріці!
Повідав, повів — "отам
Стогрудо дихає море":
Ти брам не знаєш, просторе,
Навкруг одкритий вітрам!
Ти, вітре, браму зустрів?
Ти, брате, був на воротях?—
Тут простір тільки та протяг
Усіх стрибожих вітрів!
О, так, воно не одно,—
Два неба, Боже, у тебе:
З блакиті — синяви небо
І небо — зелен-вино!
Дажбоже неба й землі,
Вседобра в тебе десниця! —
Та тільки звідки та птиця,
Ті дивні клики у млі?
Благословляєш на світ,
На сході смуга рожева,—
Нащо ж той глас "вверхи древа"
Той темний клекіт із віт?!
. . . . . . . . . . . . . . . .
Казкові вимисли це? —
Уся батьківщина-казка,
Болюча, люба і жаска,
Вогонь — у серце й лице!
Про вірш
Мітопоетична візія світанку української історії: Кий, Либідь, Дажбог, Ярило й Стрибог творять у дніпровських пущах першопочаток рідного краю, що постає як болюча, люба й жаска «батьківщина-казка».
Історія
«Світанок» належить до історіософських творів Стефановича, у яких він звертається до праісторії України, поєднуючи літописну легенду про заснування Києва з дохристиянською міфологією. Ця лінія споріднена з археологічно-мітологічними поезіями Олега Ольжича й загалом із пошуками празької школи, що прагнула віднайти глибинні джерела національного духу.
Твір перегукується з «Портретом» і «Лісуном» інтересом до давніх богів і водночас із «Києвом» — образом міста, народженого на дніпровських кручах.
Форма
Вірш написано тристопним ямбом у чотиривіршах із кільцевим римуванням («Пракий — такий», «упали — стали»; «гудуть — муть», «міри — сокири»). Короткі рядки з частими паузами-тире мають важку, архаїчну інтонацію.
Мова густо насичена архаїзмами й неологізмами (Пракий, колиба, ліпота, стогрудо, зелен-вино), звуковою грою («Повідав, повів», «просторе — протяг», «Яр-бог, щоб ярить») і цитатною ремінісценцією «То лев реве та рика», що обігрує шевченківське «Реве та стогне Дніпр широкий».
Як читати
Вірш починається з першого голосу — «Пракий» гукає в праліс, і від цього поклику утворюються галявини. Це міфологічний акт творення простору: людина звуком і сокирою розчищає «загуслу муть» лісів.
Далі з’являються боги та герої: Дажбог розжарює блакить, Ярило і Либідь проходять краєм, Яр-бог дає силу ярити. Дніпро постає «левом», гори — місцем «сили, ліпоти й слави», а море «стогрудо дихає» відкритим просторам Стрибожих вітрів. Подвійне небо — «з блакиті» і «зелен-вино» — поєднує небо і землю в єдиний образ раю.
Фінальне запитання «Казкові вимисли це?» отримує несподівану відповідь: казка — уся батьківщина, «болюча, люба і жаска». Міт не відокремлений від сучасності, він горить «вогнем у серце й лице». Вірш варто читати як спробу віднайти в праісторії енергію для сучасної туги й боротьби.
Теми: слов’янська міфологія · праісторія України · образ Дніпра · батьківщина як міт · сила природи