Заблудилось ягнятко в степах...
Олекса Стефанович
Заблудилось ягнятко в степах,
Не гляділось, дурненьке, отари.
Біга, мекає,— взяв його страх,
Боляче своїм києм ударив.
Загубилось у буйній траві,
Кличе маму, викликує, мека,
А вже мама у теплім хліві,
А вже мама далеко-далеко,
Не почує, хоч як її клич...
Допалав десь на заході палац.
Степ темніє. Спускається ніч,
Біла базя саменька, як палець.
По-нічному зідхнули хмарки,
Захиталися трави злегенька.
Степ великий, широкий такий,
Біла базя маленька, маленька...
1923 — 1926
Про вірш
Зворушлива історія ягнятка, що заблукало в степу, кличе маму й залишається саме серед ночі, маленьке в безмежному просторі. Настрій — сумний, щемкий, сповнений співчуття до беззахисного.
Історія
Вірш створювався протягом 1923–1926 років, у празький період творчості Стефановича. Поряд із масштабною історіософською лірикою поет писав прості, майже дитячі за сюжетом вірші, у яких за зовнішньою безхитрістю ховається глибокий психологічний зміст.
Образ заблукалого ягняти має біблійне підґрунтя — притчу про загублену вівцю, — а водночас може бути прочитаний як автобіографічний символ людини, відірваної від рідної «отари», від дому й батьківщини. Для поета-емігранта цей мотив звучав особливо гостро.
Форма
Вірш написано тристопним анапестом із чергуванням чоловічих і жіночих закінчень («Заблудилось ягнятко в степах, / Не гляділось, дурненьке, отари»). Римування перехресне, подекуди неточне (степах — страх, отари — ударив; клич — ніч, палац — палець).
Рядки ллються розповідно, мов казка, але повтори («А вже мама у теплім хліві, / А вже мама далеко-далеко»; «маленька, маленька») надають вірщеві інтонації колисанки чи плачу. Фінальна строфа будується на контрасті великого й малого.
Як читати
Перша частина вірша — динамічна: ягнятко «біга, мекає», його «взяв страх», воно кличе маму. Цікава деталь — страх, що «боляче своїм києм ударив», як пастух. Почуття персоніфіковане й стає єдиним «пастирем» загубленого створіння.
Поворотний момент — перехід від тривоги до тиші: «Допалав десь на заході палац», степ темніє, ніч спускається. Захід сонця порівняно з палацом, що догорає, — образ величний і трагічний. На тлі згасання світу ягнятко «саменька, як палець» — порівняння, що передає крайню самотність.
Фінальний контраст — «Степ великий, широкий такий, / Біла базя маленька, маленька…» — звучить як остання нота жалю. Природа ніби співчуває: хмарки «по-нічному зідхнули», трави «захиталися злегенька». Вірш викликає співчуття до всіх загублених і беззахисних, а в широкому сенсі — до людини, самотньої перед безмежним світом.
Теми: самотність · загубленість · співчуття до беззахисного · степ і ніч · розлука з рідними