Моїй матері
Олександр Олесь
Приснилося, що я вернувсь додому.
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці золотому
Річки, і села, і поля.
Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
Де мати жде мене й не жде,
Я скрикну “Матінко!” до неї,
Вона на груди упаде.
І будуть литись теплих сліз потоки
І в них бринітимуть слова:
“Я ждала, ждала цілі роки
І в’яла, сохла, як трава…”
Іду зеленою межею,
Кругом хвилюються жита,
І в’ється щастя над душею —
І на плечі нема хреста…
Прокинувсь в морі раювання
І все збагнув, і похолов…
Іду дорогою вигнання,
І по сліду моєму — кров.
Про вірш
Сповнена безмежної ніжності та синівського розкаяння елегійна сповідь, звернена до далекої матері. Трагедія неможливості обійняти найдорожчу людину на схилі літ через залізні кордони вигнання.
Історія
Мати поета, Олександра Василівна Кандиба, залишилася в підрадянській Україні й терпіла злидні та самотність. Олесь, перебуваючи в еміграції, болісно карався своєю безпорадністю допомогти їй.
Поезія є однією з найпронизливіших сторінок автобіографічної лірики Олеся, де синівський обов'язок перетинається з історичною трагедією розділених українських родин.
Форма
Чотиристопний ямб або хорей із чергуванням жіночих і чоловічих рим; прониклива молитовна інтонація, багата на риторичні запитання, звертання та народнопісенні пестливі форми.
Плавний ритм сповіді, подібний до плачу-голосіння над живою, але недосяжною матір'ю.
Як читати
Образ матері постає перед поетом святим світочем: її зморщені руки, сиве волосся і повні сліз очі стоять перед ним щоночі, картаючи сумління сина-вигнанця.
Олесь просить пробачення за те, що залишив її саму на поталу злидням і лихим людям. Образ матері в його свідомості нерозривно зливається з образом самої покинутої та скривдженої України.
Твір досягає граничного драматизму у фінальному усвідомленні неминучої розлуки навіки: поет розуміє, що більше ніколи не ступить на поріг рідної хати й не впаде до ніг тієї, хто подарувала йому життя.
Теми: образ матері · синівська любов · поезія еміграції · каяття і біль · розлука · родина