Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.
Так само тут: і сонце, й зорі,
І люди наче ті самі,
Але якісь байдужі в горі
І в щасті, в радості — німі.
Весна, зима, і дні, і ночі,
Музика, сміх, і плач, і рух,
Та скрізь, як привід опівночі,
Блукає твій самотній дух.
4 жовтня 1925
Сповнений щемливого болю плач-роздум про нестерпне буття українського вигнанця на чужій землі. Самотність, беззахисність і вічна туга перетворюють кожен день на важке випробування для змученого серця.
Створений у Чехословаччині (Ржевниці під Прагою), де Олесь жив у матеріальній скруті та духовній ізоляції від рідної землі.
Твір концентрує в собі трагічний досвід цілого покоління діячів УНР, приречених на згасання в еміграції під байдужим поглядом європейського суспільства.
Тристопний хорей або анапест із народнопісенними паралелізмами; анафоричний зачин і рефрен («На чужині, на чужині...»), що створює монотонний ритм невідворотного горя.
Глибокий мінорний звуковий лад, близький до традиційного українського похоронного голосіння.
Чужина змальована як глухий, холодний простір, де сонце не гріє, вітри не пестять, а чужа мова ріже слух своєю байдужістю. Герой відчуває себе бездомним бурлакою серед кам'яних стін.
Кожна побутова деталь стає приводом для болісного зіставлення з втраченим рідним гніздом: навіть хліб на чужині видається гірким, а сон не приносить бажаного спочинку.
Вірш є одним із найпроникливіших зразків української ностальгійної поезії, де особиста біографічна трагедія Олеся зливається з колективною драмою мільйонів переміщених українців.
Теми: поезія еміграції · чужина · ностальгія · самотність · туга за батьківщиною