Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…
Не надивився я ні на зелену землю,
Ні на далекі сині небеса.
Я не наслухався ні шуму рік широких,
Ні шелесту лісів дремучих, темних,
Ні голосу пташок, що вихваляють світ.
Я все життя горів на огнищі людському,
Я все життя неначе був розп’ятий
За злочин чийсь на вічному хресті.
Я все життя збирався тільку жити,
Дивитись, слухати і пити
Нектар із келиха краси…
1919
Експресивний відчайдушний зойк людської душі посеред кривавого жаху братовбивчої війни й терору. Пристрасне утвердження священної цінності життя, кохання й творчості всупереч пануванню смерті.
Написаний у страшному 1919 році, коли Україна палала у вогні багатосторонньої громадянської та загарбницької війни, кривавого терору денікінців і більшовиків, епідемій і розрухи.
Олесь був свідком падіння Києва та знецінення людського життя. Твір став одним із найсильніших пацифістських і гуманістичних маніфестів епохи розпаду Російської імперії.
Тристопний або чотиристопний ямб із переривчастим нервовим ритмом; лаконічні вигуки, обірвані фрази, повтори рефрену «Як жити хочеться!..», що надають поезії характеру оголеного зойку.
Різкий контраст між образами квітучої весняної природи та жорстокого воєнного безглуздя.
Початковий вигук задає граничну напругу: жага до життя постає базовим, святим інстинктом людини, яка бачить довкола лише загибель молодих життів і ріки безвинної крові.
Поет нагадує про безцінність кожної миті: дихати повітрям, бачити небо, цілувати кохану — це найвище щастя, яке безумство політичної ворожнечі цинічно топче в багнюку.
Цей вірш — гнівний протест проти молоха війни. Олесь протиставляє вічну цінність людської особистості будь-яким абстрактним ідеологіям, що живляться смертю.
Теми: громадянська лірика · жага до життя · трагедія війни 1919 · гуманізм · протест проти насилля