Душа моя — послухай! —
Як яблуня в цвіту.
Моє життя, — кохана, —
Мов срібнотканий сон.
Життя моє — молитва
Всевладниці Красі,
Горіння — розцвітання
В огні квіток-думок.
Я стежу за хмарками,
Ловлю їх світлий сум.
Ах, серце ж те все в пісню
Чудову переллє!
Як ніч розкриє книгу —
Я радо йду в свій храм.
А в нім лиш зорі, зорі,
А в нім поля, поля…
Мов жрець, той жрець — послухай! —
Молюсь, горю в огні.
Бо на душі, — кохана, —
Одно: люблю, люблю…
1915
Неоромантичне оспівування всевладдя краси та кохання, де серце поета стає жертовним вівтарем у космічному храмі природи.
Створений у 1915 році під час розквіту кларнетистського світовідчуття Тичини та включений до збірки «Сонячні кларнети».
Поезія виникла в атмосфері юнацьких платонічних захоплень поета чернігівського періоду, зокрема почуттів до сестер Коновал.
Відображає прагнення модернізму піднести особисте любовне почуття до рангу сакральної містерії.
Твір написано білим віршем на трискладовій дактилічно-амфібрахічній основі, що надає звучанню молитовної урочистості.
Наявність рефренних пауз-звертань («послухай!», «кохана») структурує внутрішній монолог ліричного суб'єкта.
Образ квітучої яблуні виступає символом духовної чистоти, весняного воскресіння та беззахисної відкритості душі назустріч світові.
Ліричний герой постає як «жрець», для якого життя є безперервним служінням «Всевладниці Красі», а нічне небо — священною книгою Творця.
Фінальне подвоєння «люблю, люблю…» перетворює інтимне почуття на вселенську енергію, що розчиняє будь-який страх перед минущістю життя.
Теми: культ краси · сакралізація кохання · кларнетизм · пантеїзм · чистота почуттів