І являвсь мені Господь…
Павло Тичина
І являвсь мені Господь
В громі, бурі і росі,
У веселках, зореницях
І в симфонії комах.
І являвсь мені Господь
В танці, сміху і сльозах.
У душевних змінах — ранах
І в безумстві наших дум.
Говорив я: знаю я,
Що ти тихий як роса,
Многодумний як веселка,
І, як буря, молодий.
Говорив я: знаю я,
Що тебе лиш я люблю.
І ставаа в я на коліна
Слухав господа велінь.
І коли явивсь Господь
У крові моїх братів, —
Заридала в серці віра
І вжахнулася душа.
— Господи, владарю сил!
Не збагну діянь твоїх.
Нащо нищиш ти скрижалі,
Що при зорях дав ти сам?
1916 – 1917
Про вірш
Містичне видіння Творця крізь осяйну красу зоряного неба та пантеїстичне усвідомлення святості створеного Богом світу.
Історія
Поезія створена в період найвищого злету раннього тичинівського світобачення та включена до книги «Сонячні кларнети» (1918).
Відображає глибоко індивідуальне переосмислення семінарського богословського досвіду поета: перехід від догматичної релігії до живої космічної містики.
Написаний у переддень революційних бур, твір зберігає кришталеву тишу молитовного діалогу людини з Абсолютом.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із пісенним чергуванням дактилічних і чоловічих закінчень, що створює плавний літургійний рух.
Використання світлоносних образів, риторичних окликів та запитань підкреслює піднесено-екстатичний характер містичного досвіду.
Як читати
Явлення Господа постає не в громі чи карах старозавітного закону, а в тиші, зорях і небесній любові, спорідненій із серцем ліричного героя.
Поет відчуває себе улюбленцем Бога, співтворцем всесвіту, якому довірено нести світові благовість радості та краси.
Запитання про збереження божественного дару виражає священний трепет митця перед власною місією — не згасити світло віри серед земної темряви.
Теми: богошукання · кларнетизм · пантеїстична містика · зоряне небо · чистота віри