Уривок із поеми
Ми дзвіночки,
Лісові дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм,
Дзвоном зустрічаєм:
День!
День.
Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу тінь,
Сни розкішні,
Все гаї затишні:
Тінь!
Тінь.
Линьте, хмари,
Ой прилиньте, хмари, —
Ясний день.
Окропіте,
Нас нашелестіте:
День!
День.
Хай по полю,
Золотому полю,
Ляже тінь.
Хай схитнеться —
Жито усміхнеться:
Тінь!
Тінь.
1917
Тичина Павло
Хрестоматійний зразок сонячнокларнетної панмузикальності, де дзвіночки лісу в хоровому співі вітають прихід нового осяйного дня й благословенної тіні.
Твір написаний у 1917 році як уривок із незавершеної поеми-казки «Дзвоник» і став однією з найулюбленіших перлин української поезії для дітей та дорослих.
Відображає апогей тичинівського вміння передавати поліфонію природи через імітацію дзвінких звуків лісової флори.
Поезія пронизана світлим оптимізмом весни 1917 року, коли відродження природи асоціювалося зі святом всенародної надії.
Двостопний хорей із виразними моноримними рефренами («День! День», «Тінь! Тінь»), що імітують передзвін маленьких дзвіночків на вітрі.
Надзвичайно легка й прозора строфіка, де кожен звук розрахований на хорове, кантиленне голосове виконання.
Квіти лісу постають свідомими хористами величного вселенського храму природи, чия єдина мета — славити сонце, світло та радість буття.
Антитеза дня і тіні тут не несе ворожості: день дарує сяйво і життя, а тінь — благодатний відпочинок затишних гаїв і порятунок від палючої спеки.
Усмішка золотого поля й жита під літньою тінню хмар утверджує вічну гармонію світу, де кожне створіння має своє неповторне місце в загальному хороводі життя.
Теми: хор дзвіночків · звукопис і музикальність · радість дня · гармонія лісу · дитяча поезія