О панно Інно, панно Інно!
Я сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? Давно. Цвіли луги…
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. Я ридаю.
Сестра чи Ви? Любив…
Шедевр українського кларнетизму: психологічна таємниця кохання, де в образі золотокудрої сестри Інни оживає пам'ять про втрачену Полю Коновал.
Вірш написаний у лютому 1915 року в Чернігові й присвячений реальній драмі юності поета: він палко покохав Полю Коновал, але та відкинула його почуття й передчасно померла від сухот.
Згодом її молодша сестра Інна освідчилася Тичині в коханні, намагаючись замінити сестру, проте поет не зміг перекреслити пам'ять про перше почуття.
Вірш увійшов до збірки «Сонячні кларнети» (1918), ставши вершиною модерної української любовної лірики.
Неповторний музичний ритм із внутрішніми паузами, звукописом снігу («сніги, сніги...») та вишуканими асонансами.
Зорова й звукова синестезія: шепіт зимової ночі поєднується зі світлом зоряних очей і дитячим плачем самотньої душі.
Звертання «О панно Інно, панно Інно!» передає повагу, ніжність і водночас непереборну дистанцію між двома серцями.
Тичина розкриває психологічну неможливість замінити одне кохання іншим: любов — це не абстракція, а конкретне обличчя, яке не тьмяніє навіть у снігах пам'яті.
Текст залишається найчистішим зразком лицарської вірності першому юнацькому почуттю.
Теми: панно Інно · пам'ять про перше кохання · сніги забуття · кларнетизм · лицарська ніжність