Ой не крийся, природо
Павло Тичина
Ой не крийся, природо, не крийся,
що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чогось так сичі
розридалися в лузі.
Твої коси від смутку, від суму
вкрила прозолоть, ой ще й кривава.
Певно, й серце твоє взолотила печаль,
що така ти ласкава.
А була ж ти — як буря із громом!
А була ж ти — як ніч на Купала…
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон.
Тільки зірка упала…
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись:
ходить осінь у лузі.
1915
Про вірш
Прониклива осіння елегія про закономірне вмирання та золоту печаль природи, в якій відлунює пам'ять про літні грози та купальську радість.
Історія
Написаний у 1915 році під час Першої світової війни та включений до збірки «Сонячні кларнети».
Поезія відображає тичинівське вміння бачити у природних сезонних трансформаціях глибоку драматичну метафору людського серця.
Поєднує пантеїстичне благоговіння перед космосом з фольклорними язичницькими мотивами української обрядовості.
Форма
Твір написано розлогим чотиристопним амфібрахієм з перехресним римуванням, що надає мовленню хвилеподібної музикальності.
Насичений звукопис із переважанням глухих шиплячих та м'яких сонорних («смутку», «суму», «сичі»), що передають шелест осіннього листя.
Як читати
Осінь постає живою стражденною істотою, чиї коси покриті «кривавою прозолоттю», що втілює болісну красу згасання життя.
Спогад про літню бурю та Купальську ніч посилює контраст між бурхливою вітальністю минулого і теперішнім безгомінням та сном природи.
Крик сичів та падіння зірки спонукають людину до молитовного заглиблення у вічні закони буття, де смерть є неминучою прелюдією до майбутнього воскресіння.
Теми: осіннє згасання · пам'ять про літо · молитовний смуток · фольклорні відлуння · кларнетизм