Подивилась ясно,— заспівали скрипки! —
Обняла востаннє,— у моїй душі.—
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!
Знав я, знав: навіки,— промені, як вії! —
Більше не побачу,— сонячних очей,—
Буду вічно сам я, в чорному акорді.
Промені — як вії сонячних очей!
1918
Проникливий ліричний етюд про вічний відхід кохання у морок самотності, осяяний останнім поглядом сонця й тугою скрипкових акордів.
Написаний у 1918 році й включений до дебютної збірки «Сонячні кларнети», що синтезувала естетику символізму та романтизму.
Відображає переживання поета, пов'язані з неможливістю зберегти гармонійне особисте щастя в добу катастрофічного зламу суспільних засад.
Поезія ілюструє притаманне кларнетизму сприйняття людських почуттів крізь призму симфонічної оркестровки.
Стисла двострофна форма з кільцевими внутрішніми повторами та тире-паузами, що створюють ефект звукового відлуння.
Поєднання чотиристопного ямба з експресивними синкопами й антитетичним звукописом (світлі скрипки проти чорного акорду).
Усміхнений і ясний погляд коханої негайно викликає в душі поета звучання скрипок, утверджуючи музичну природу будь-якого щирого емоційного пориву.
Контрапунктом до світла виступає «чорний акорд» лісу — символ приреченості, жалоби та невідворотної вічної самотності ліричного суб'єкта.
Метафора «промені — як вії сонячних очей» увічнює в пам'яті образ дівчини як джерела вселенського світла, яке поет ніколи більше не побачить на своєму шляху.
Теми: останнє прощання · чорний акорд · музика душі · вії сонця · самотність серця