Той сад, і ніч, і зорі —
де вони тепер?
Згадай, як весна цвіла,
зі мною ти рада йшла.
А в серці — мов крик…
А серце розривалось,
бідне, прощалось
з тобою навік.
Ти їдеш в далекий край…
прощай, люба,
прощай!
Ой строгий життя закон:
востаннє глянь з вікон,-
я кличу тебе весь час,
життя ось розлучить нас!
Як гарно було нам!
Та я… я знову сам.
[1965] автор: Тичина Павло
Щемлива елегія пізньої осені життя, де старий поет крізь морок самотності востаннє кличе втрачене кохання далекої весни своєї юності.
Один із найпізніших інтимних віршів поета, написаний у 1965 році за два роки до смерті Павла Григоровича Тичини.
Свідчить про повернення майстра на схилі віку до першовитоків власної ліричної душі — до спогадів про юнацькі сади, весняні ночі та нездійснене щастя.
Твір позбавлений будь-якого офіціозу радянських літ, являючи собою гранично оголену сповідь людини перед вічністю.
Розмовний вільний тонічний вірш елегійного характеру з обірваними фразами, багатокрапками та глибокими паузами-зітханнями.
Контраст між світлими романтичними спогадами минулого та скупим, глухим фінальним визнанням самотності.
Питання «Той сад, і ніч, і зорі — де вони тепер?» звучить як біблійне ubi sunt, фіксуючи незворотність плину людського життя у вир забуття.
Згадка про розрив серця під час давнього прощання на вокзалі відкриває стару рану, яку не змогли загоїти ані слава, ані високі державні посади радянського вельможі.
Фінальне зізнання «Та я… я знову сам» підсумовує трагічну самотність великого поета, чия душа залишилася в полоні недосяжного світла юності.
Теми: пізня сповідь · спогад про весну · неминучість розлуки · трагедія самотності · любов на схилі віку