Золотий гомін

Павло Тичина

Над Києвом — золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…

Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Дродки жертви сонцю приносять —
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним по чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть,-
Бо їх не помічають.

Гомін золотий!
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють.
Човни золотії.

…З хрестом,
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зрапешпї
Виходить Андрій Первозванний.
Ступає на гори:
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли…
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни…

Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Вийди на Дніпро!
…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,
Бог засіває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин Вічності падають зерна
В душу.
І там, у храмі душі,
Над яким у недосяжній високості в’ються
голуби-молитви,
Там,
У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,
Натхненними, як очі предків!

Він був мов жрець, сп’янілий від молитви,-
Наш Київ,-

Який моливсь за всю Вкраїну —
Прекрасний Київ.

— буря!
Стихійно очі він розкрив —
І всі сміються, як вино…

— блиск!

— жах!
Розвивши ясні короговки
(І всі сміються як вино),
Вогнем схопився Київ
У творчій високості!

здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.
Тисячі очей…
Раптом тиша: хтось говорить.
слава! — з тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця голуби.
слава! — з тисячі грудей.
Голуби.

То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою и серце зранений
Андрій Первозванний.
І засміялись гори,
Зазеленіли…

Але ж два чорних гроба.
Один світлий.
І навкруг
Каліки.
Повзають, гугнявять, руки простягають
(О, які скорчені пальці!) —
Дайте їм, дайте!
Їсти їм дайте — хай звіря в собі не плекають,
— дайте.
Повзають, гугпявять, сонце проклинають,
Сонце і Христа!

Проходять:
бідні, багаті, горді, молоді, закохапі в хмари
й музику —
Проходять:

Чорний птах — у нього очі-пазурі! —
Чорний птах із гпіілих закутків душі,
Із поля бою прилетів.
Кряче.
У золотому гомоні над Києвом,
Над всією Вкраїною —
Кряче.
О, бездугпппй пташе!

Чи це по ти розп’яття душі людської
Століття довбав?
Століття довбав?
Століття.
Чи не ти виймав живим очі,
Із серця віру?
Із серця віру.
Чого ж тобі тепер треба
В години радості і сміху?
Чого я; тобі треба тепер, о бездушний пташе? –
Говори !
Чорпокрилля па голуби й сонце —
Чорнокрилля,

— Брате мій, пам’ятаєш дні весни на світанню волі?
З тобою обнявшись ходили ми по братніх стежках,
Славили сонце!
А у всіх тоді (навіть у травники) сміялись сльози…
— Не пам’ятаю. Одійди.
— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?
Цо ж я, твій брат, до тобо по-рідному промовляю,-
Пепже ж ти по впізнав?
— Відступись! Уб’ю!

Чорпий птах,
Чорний птах кряче.
І навкруг
Каліки.
В години радості і сміху
Хто їх поставив па коліна?
Хто простягнуть сказав їм руку,
Який безумний бог — в години радості і сміху?

Предки з жахом одвернулись.

виростом! — сказали тополі.
бризнем піснями! — сказали квіти.
розіллємось! — сказав Дніпро.
Тополі, квіти і Дніпро.

Дзвенить, дзвенить, дзвонить
І б’ється на шматки…
— Чи то не золоті джерела скресають під землею?
Леліє, віє, ласкавіє,
Тремтить, пепаче сон…
— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?

виростем! — сказали.
розіллємось! — Дніпро.

Зоряного ранку припади вухом до землі —
…ідуть.
То десь із сол і хуторців ідуть до Києва —
Шляхами, стежками, обніжками.
І б’ються в їх серця у такт
— ідуть! ідуть! —
Дзвонять немов сонця у такт
— ідуть! ідуть! —
Там над шляхами, стежками, обніжками.
Ідуть!
І всі сміються як вино:
І всі співають як вино:
Я — дужий народ,
Я молодий!

Вслухався я в твій гомін золотий —
І от почув.

Дивись я в твої очi —

І от побачив.
Гори каміння, ні,о на груди мої навалили,
Я так легенько скинув —
Мов пух…
Я — невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічин й Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я — молодий!
Молодий!

Тичина Павло

Про вірш

Монументальна симфонічна поема-екстаз, що увічнила духовне пробудження Києва та проголошення національної волі України навесні 1917 року.

Історія

Вершинний твір збірки «Сонячні кларнети», написаний у Києві після Лютневої революції та проголошення Першого Універсалу Центральної Ради влітку 1917 року.

Тичина особисто був свідком грандіозних стотисячних маніфестацій на Софійському майдані під синьо-жовтими прапорами, дзвонів Софії та духовного піднесення народу.

Поема стала найвеличнішим поетичним пам'ятником початку Української революції та відродження української державності в XX столітті.

Форма

Масштабна симфонічна поліфонічна структура; вільний розкутий тонічний вірш із хоровими партіями, рефренами та літургійними алюзіями.

Віртуозний звукопис (дзвони, гомін віків, струни Дніпра) та потужний колорит (золото бань, блакить неба, білі голуби).

Як читати

Золотий гомін над золотоверхим Києвом символізує пробудження історичної пам'яті: з могил встають предки, щоб благословити відродження рідної держави над сивим Дніпром.

Поема розгортається як велична містерія, де космічні сили (сонце, зорі, Чумацький Шлях) святкують разом із народом скинення багатовікових пут рабства.

Драматичний дисонанс вносять темні потвори та скептики, які не вірять у волю України, проте поет владно благословляє свій народ на новий історичний шлях: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була!»

Теми: Золотий гомін Києва · Українська революція 1917 · воскресіння нації · космічна симфонія · єдність предків і нащадків

Усі поети