Б’ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмурніють вірні вороги,
а зрадливі друзі — тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
Пронизливий трагічний передзвін про неминучу смерть на чужині, невтішний материнський плач і радість зрадливих друзів.
Створено в мордовських концтаборах суворого режиму в середині 1970-х років (збірка «Палімпсести»).
Стус усвідомлював реальність своєї загибелі від хвороб і катувань, знаючи водночас про тих київських знайомих, які спокійно будували кар'єри ціною відмови від ув'язнених побратимів.
Чотиристопний ямб із кільцевим рефреном («Мати сина виглядатиме, а не діжде — буде плакати»), що надає віршу структури скорботної народної думи чи голосіння.
Мелодійний звукопис, підсилений точними зоровими образами (сухі сніги, німе пташа, зимна пустка).
Німе пташа серця символізує беззахисність закатованого тіла, тоді як вірні вороги й зрадливі друзі уособлюють лицемірне радянське оточення, готове забути замученого поета.
Образ матері, яка вічно виглядатиме сина на порозі й плакатиме в самотності, стає найболючішою раною в серці політв'язня.
Смерть, що «в похід візьме», сприймається як шляхетний лицарський відхід у небуття, де єдиною вірною плакальницею над могилою залишиться сувора північна зима.
Теми: передчуття загибелі · материнський плач · зрада друзів · північна зима · палімпсести