I поблизу — радянський сад,
будова й роздуми в маруді
про довгу чергу самозрад.
Я кочегарю в халабуді.
Ставок тьмяніє, наче ніч,
розлита й вигускла до ртуті.
Так добираються до суті
душі ? Доходять протиріч
із розумом ? Iдуть на шпиль
тремкого молодого горя ?
Як вечір душу розпросторив.
Як сяє антрацитний біль
із темряви. Немов відьмак —
не відведе од тебе й ока,
все стежить, стежить неборак
і припадково й ненароком.
Гіркий автобіографічний монолог опального поета-кочегара про атмосферу зради інтелігенції, чужість радянського простору й безвихідь особистої долі.
Після виступу в кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року проти арештів шістдесятників Стуса вигнали з аспірантури й позбавили права на фахову роботу.
Він був змушений заробляти на хліб тяжкою фізичною працею — працював кочегаром на будівництві в Києві, спостерігаючи, як колишні соратники йдуть на компроміси із системою.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням, позначений рваними ритмічними паузами, що передають втому та зневіру оповідача.
Образна система будується на мотивах задухи, важкого диму, штучності радянського простору («радянський сад», «чужі монументи»).
«Довга черга самозрад» — це точний і нещадний діагноз капітуляції частини української інтелігенції перед тиском репресивної машини.
Кочегарня постає символічним прихистком вигнанця: чотири стіни й дим печей замінюють поету літературне середовище, даючи змогу зберегти совість ціною фізичної виснаги.
Образ маленького сина (Дмитра Стуса), чиє дитинство проходить під тінню батькового цькування, підсилює драматизм вірша та доводить внутрішній відчай до молитви про смерть.
Теми: опальний поет · кочегарка в Києві · самозрада інтелігенції · тривога за сина · нонконформізм