Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя.
Стус Василь
Молитва-заклинання про повернення живої пам'яті про рідний край, де біль спогадів стає єдиною умовою збереження власної людської сутності.
Написано під час першого ув'язнення в мордовських таборах. Стус боровся з амнезією неволі — небезпекою психологічного звикання до табірного бараку та поступового стирання з пам'яті барв і звуків України.
Вірш став одним із наріжних каменів поетики «Палімпсестів», де феномен пам'яті осмислюється як метафізичний щит проти здичавіння особистості.
П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Інтонація твору поєднує патетику біблійної молитви із заклинальною магією народного замовляння, збудованого на повторах звертання до пам'яті.
Поет благає пам'ять повернутися навіть ціною нестерпного страждання («нехай серце знову заболить»), бо душевний біль свідчить про те, що душа залишається живою. Забуття для Стуса тотожне духовній смерті й капітуляції перед ворожим мороком.
У спогадах оживають дорогі серцю образи рідної землі — криниці, стежки, погляди найрідніших. Вони постають перед в'язнем як сакральні реліквії, що дають силу витримувати щоденне табірне приниження.
Пам'ять постає тут не пасивним архівом минулого, а активною духовною силою, яка зшиває розірване буття воєдино. Повертаючи пам'ять, поет повертає собі Батьківщину, доводячи, що її неможливо конфіскувати жодними тюремними обшуками.
Теми: пам'ять і забуття · цілющий біль · збереження ідентичності · туга за Україною · молитва за свідомість