День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць,
упали в небо горілиць,
а світ, немов горіх, розпався.
I вже ні неба, ні землі —
лиш ти одна, моя надіє,
і та не жевріє — чорніє
в опротипівнічній імлі.
Та дякувати богу — вдвох.
Наш день попереду — мов зараз.
Ще й солов’їв любовна пара
співає тьох та перетьох.
Метафізична любовна елегія про порятунок людської душі через єднання закоханих посеред світу, що розпадається на друзки.
Вірш належить до зрілої передтабірної лірики Василя Стуса київського періоду, присвяченої його дружині Валентині Попелюх.
У цей час над поетом уже нависала загроза арешту після виключення з аспірантури та заборони друкуватися, тому тема кохання як єдиного прихистку в загрозливому світі звучить із надзвичайною гостротою.
Три строфи чотиристопного ямба з перехресним та суміжним римуванням. Ритміка піднесена, пульсуюча, сповнена внутрішньої енергії.
Поетика насичена авторськими неологізмами («піші пішаниці», «опротипівнічна імла») та парадоксальними просторовими оксиморонами («упали в небо горілиць»).
Падіння в небо горілиць відкриває вимір космічного польоту двох споріднених душ, для яких катастрофа земного світу («світ, немов горіх, розпався») стає початком внутрішнього духовного прозріння.
Мотив чорніючої в імлі надії вказує на трагічне усвідомлення долі: порятунок полягає не в ілюзіях безтурботності, а в здатності прийняти темряву разом, тримаючись за руки.
Фінальний акорд із солов'їною парою повертає до життєдайної гармонії природи, яка перемагає смертельну ніч і стверджує непереможність любові.
Теми: любовна лірика · дружина Валентина · космізм і метафізика · духовна єдність · передчуття випробувань