Колимські закували зозулі,
шумує потік, молода шипшина
жовтавий стромить лист. Легкі хмарки
на порцеляновому виснуть небі.
А я на цій модриновій колоді
читаю про засланця-пустуна.
Пусте, пустуне! Жити — пустувати,
награючи цимбальний свій стожаль,
губити, віднаходити, втрачати
й знову губити — наш веселий хрест.
Ми двічі не вмираємо. Ми сущі
раз — і навіки, і на все життя.
Не жебраємо ласки ні від кого.
Радій: кують колимські зозулі.
Трагічна картина колимського заслання, де віщий пташиний спів серед вічної мерзлоти відраховує роки каторги й самотності.
Створено під час відбування заслання на Колимі — у селищі імені Матросова Тенькинського району Магаданської області. Після мордовських таборів Стус працював там на золотих копальнях у надважких умовах.
Колима постає у вірші як колосальне кладовище жертв сталінського терору, де український фольклорний образ зозулі зазнає моторошної інфернальної трансформації.
Написаний тристопним анапестом із перехресним римуванням. Співучий фольклорний розмір надає віршу інтонації народної плачевної пісні або голосіння над загубленими життями засланців.
Зозуля, яка в українській традиції є вісницею весни й довгих літ життя, на Колимі закувала серед мерзлоти й модринових нетрів як птах фатальної скорботи. Її кування відлічує не роки щастя, а дні безпросвітної чужини й важкої праці на копальнях.
Контраст між рідною фольклорною пам'яттю та мертвотною північною природою підкреслює неприродність вигнання українців на край світу. Колимські сопки стають декорацією вічного терпіння, де кожен звук розбивається об глуху крижану пустку.
Вірш звучить як реквієм над мільйонами занапащених доль у таборах Дальстрою, серед яких поет відчуває себе живим свідком великої національної трагедії.
Теми: Колима і заслання · колимські зозулі · вічна мерзлота · фольклорна пам'ять · трагедія вигнання