Мов жертва щиростi — життя,
мов молодечих крил
пружнавий трiск, як небуттям
укрився суходiл.
Ти ще на кiнчику пера
возносишся увись.
а вже пора? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щиростi, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат —
за те, що марнував свiй вiк,
надмiру неба праг,
що був людинi чоловiк,
i друг, i брат, i враг.
I я найперше помолюсь
I вдруге помолюсь
I втретє помолюсь.
I в смерть
з землею порiднюсь.
Трагічне осмислення власної долі як розплати за безкомпромісну чесність, де щирість душі й поетичне слово ведуть до жертовного єднання зі смертю й рідною землею.
Поезія відображає відчуття неминучої розв'язки, що назрівала в житті Стуса на зламі 1960–1970-х років, коли він свідомо відкинув будь-які компроміси з режимом.
Автор осмислює свою долю у парадигмі жертовності українських митців Розстріляного відродження, розуміючи, що в тоталітарній імперії максимальна щирість карається як найбільший злочин.
Лаконічні чотирирядкові строфи з чергуванням чотиристопного та тристопного ямба, рубаний ритм і виразне карбоване звучання.
Фінальна градаційна анафора («І я найперше помолюсь / І вдруге помолюсь / І втретє помолюсь») надає віршу урочистої сакральної сили літургійного заповіту.
Життя постає як небезпечний злет «на кінчику пера», який обривається над пустелею небуття, щойно під ногами зникає суходіл свободи.
Поет бачить себе одночасно жертвою щирості і безжальним суддею власних бажань, приймаючи неминучість покарання за те, що «надміру неба праг» і прагнув залишитися людиною.
Молитва у фіналі розмиває страх перед загибеллю: злиття зі смертю виявляється містичним спорідненням із рідною землею, стверджуючи вірність Батьківщині понад усе.
Теми: ціна щирості · жертовність митця · екзистенційна молитва · політ і падіння · єдність із землею