Націлений у небо обеліск,
вода, як вічність, літепло струмує,
старий ясмин — оцвіттям весь німує,
а віддалі — німує чорний ліс,
а навпіл зламаний іржавий кріс
в граніт угрузлий — ніби розкошує.
I тільки мати сина вже не чує,
вже біль її старечий спопеливсь.
Вона сама. Вона сліпа — свічадом
осіннього промерзлого ставка.
I висхла вижовкла її рука
ще образи обмацує нерадо.
Бо де там син? Де бог? Нема обох.
I смерть обсіла пустку, наче льох.
Скорботна трагедія материнської самотності біля холодного військового меморіалу, що заперечує офіціозний пафос пам'яті.
Вірш належить до дотабірного періоду творчості Стуса, коли радянська пропаганда перетворювала трагедію Другої світової війни на казенний бравурний культ перемоги.
Поет відвідував українські села й бачив реальну ціну тієї бійні: мільйони згорьованих, покинутих матерів і вдів, чиє горе офіційні гранітні пам'ятники лише знецінювали.
Чотирнадцятирядковий сонет із традиційною структурою (два катрени і два терцети), витриманий у класичному п'ятистопному ямбі з вишуканим охопним та перехресним римуванням.
Трагічний пуант в останньому двовірші («Бо де там син? Де бог? Нема обох») ставить безкомпромісну крапку в екзистенційній драмі.
Обеліск і вгрузлий у граніт іржавий кріс постають мертвими знаками казенної монументалістики, ворожими до живого материнського болю.
Образ сліпої матері, чиї очі уподібнюються промерзлому ставку, передає абсолютне вимерзання надії в спустошеному горем людському єстві.
Стус руйнує як радянську міфологію героїзму, так і традиційну релігійну розраду: безмовність Бога перед обличчям безглуздої загибелі сина залишає матір наодинці з пусткою смерті.
Теми: материнське горе · антивоєнний пафос · деміфологізація війни · самотність і смерть · сонет