П’ючи біду, неначе оковиту,
я заховався, змовкнув і затих.
Ні ворогів, ні друзів дорогих,
ні сліз, ані клятьби, ані привіту,
ані небес, ні сонця — теж нема.
Мені затоваришила пітьма,
і мури світять, коли ніч безсонна
стоїть, мов небезпечна оборона —
ледь по кутках снується павутинням,
мовляв, козаче, наберись терпіння,
не нарікай на долю ненаситу
і пий біду, неначе оковиту.
Стоїчна декларація незламності духу, де в'язень приймає гірку чашу страждань без сліз і нарікань як власну козацьку долю.
Написано в мордовських таборах суворого режиму в період посилення адміністративного тиску на дисидентів. Стус свідомо виховував у собі стоїцизм античного зразка, протиставляючи табірним знущанням повне внутрішнє самовладання та горде мовчання.
Поезія належить до вершинних зразків філософської лірики збірки «Палімпсести», де поет карбує концепт «самособоюнаповнення» як єдиного захисту особистості від знищення.
Написаний п'ятистопним ямбом із суміжним і перехресним римуванням. Ритміка твору карбувальна й сувора, позбавлена риторичних прикрас, що увиразнює афористичність кожної поетичної фрази.
Метафора пиття біди, «неначе оковити», поєднує український бароковий трагізм із козацьким звичаєм дивитися смерті у вічі без страху. Оковита тут виступає символом пекучого трунку страждання, який не п'янить, а протвережує душу, звільняючи її від зайвих ілюзій.
Зникнення друзів, ворогів, сонця й неба позначає повний розрив із зовнішнім світом і перехід в екзистенційний простір абсолютної самотності. У цій глухій темряві єдиним союзником стає сама пітьма, а нічні мури перетворюються на бастіон внутрішньої оборони.
Шепіт павутиння по кутках камери несе голос предківського обов'язку: заклик набратися терпіння і не нарікати на ненаситну долю повертає ліричного героя до лицарського стоїцизму, гідного пам'яті запорожців.
Теми: стоїцизм · козацька витримка · пиття біди · кам'яний застінок · непохитність волі