Попереду, нарештi, порожнеча
i довгождана. Вiчнiсть пiзнаю,
даровану годиною лихою.
А бiлий свiт — без кольору i звуку,
нi форми, нi ваги, анi смаку —
розлився безберегою водою.
Цей бенкет смертi в образi життя
щасливого вiдстрашує i врочить:
устромиш ногу в воду — i помреш.
Передчуття наближення порожнечі та вічності на порозі неминучого арешту, де білий світ смерті відкидає брехливу машкару радянського 'щастя'.
Створено на межі 1970–1971 років, напередодні січневого погрому української інтелігенції 1972 року (операція 'Блок').
Після вбивства Алли Горської та відкритого виступу Стуса на її похороні коло навколо поета стиснулося до краю: він щохвилини чекав на прихід конвою.
Твір фіксує перехід свідомості поета від земної боротьби до вищого метафізичного виміру буття, де страх смерті подолано пізнанням вічності.
П'ятистопний ямб із рідкісним білим віршем, що створює ефект повільного входження в крижане, застигле безгоміння потойбіччя.
Очищена від зайвих прикрас метафорика, де матерія позбавляється фізичних властивостей (без форми, ваги, кольору й звуку).
Довгождана порожнеча попереду постає не як поразка, а як благословенна свобода від бруду й лицемірства земного радянського існування.
Офіційне радянське буття Стус таврує як 'бенкет смерті в образі життя щасливого': це фальшивий карнавал покійників, доторк до якого духовно вбиває людину.
Застереження 'устромиш ногу в воду — і помреш' свідчить про радикальну незворотність обраного шляху: повернення до конформізму неможливе, попереду лише крижана вічність.
Теми: порожнеча і вічність · бенкет смерті · передчуття арешту · метафізичний перехід · подолання страху