Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? Ачи зигзаг?
Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.
Заливає душу, всю в сльозах.
Сто твоїх конань. Твоїх народжень.
Страх як тяжко висохлим очам.
Хто єси? Живий чи мрець? Чи може,
і живий, і мрець? I сам на сам?
Драматичний екзистенційний монолог про розщеплення власного «Я», самопізнання крізь нестерпну самотність і межовий стан між буттям та небуттям.
Твір створено в період тюремного слідства в Лук'янівській в'язниці Києва або в перші роки мордовського ув'язнення (збірка «Палімпсести»).
Камерна ізоляція загострила внутрішню рефлексію Стуса до межі: позбавлений зовнішнього світу, поет опиняється сам на сам із незліченними відображеннями власної душі й долі.
Вільний вірш із елементами перехресного римування, пульсуючий уривчастий синтаксис (питальні оклики, парцеляція, повтори-відлуння).
Дзеркальна композиція передає запаморочення розщепленої свідомості, де монолог перетікає в невпинний самодопит.
Метафора «ста дзеркал» символізує тотальну саморефлексію замкненої у в'язничному просторі людини, яка роздивляється власну беззахисність і внутрішню сутність.
Сумнів у власному перебуванні («Ти справді — тут? Напевне, ти таки не тут») фіксує явище екзистенційної деперсоналізації, коли дух відчужується від скатованого тіла.
Питання «Живий чи мрець? Чи може, і живий, і мрець?» окреслює стан дисидента-в'язня, який подолав страх смерті через багаторазові внутрішні конання й духовні переродження.
Теми: самопізнання і дзеркала · екзистенційна самотність · тюремний досвід · життя і смерть · палімпсести