Так явно свiт тобi належать став,
що, вражений дарованим багатством
оцього дня, вiдчув як святотатство:
блукати лiсом, йти межи отав,
топтати ряст, аби спiзнати в зорi
наближення своїх грiховних прав.
Рушай вперед. I добротою хворий,
розтань росою димною мiж трав.
Просвітлена пантеїстична елегія про благоговіння перед красою світу, 'хворобу добротою' та жертовне розчинення людського 'я' у вранішній росі.
Вірш написаний у середині 1960-х років і належить до раннього доробку Стуса (рукописи збірок 'Круговерть' та 'Зимові дерева').
У цей час поет шукав духовного порятунку від політичного тиску у злитті з незайманою українською природою, переживаючи містичне почуття єдності всього сущого.
Текст відображає неоромантичну та кордоцентричну лінію стусівського світогляду, де любов до живого світу вимагає граничної моральної чистоти.
П'ятистопний ямб із вишуканим охоплюючим та перехресним римуванням і м'якою флективною евфонією.
Тонкі лексичні переливи, використання сакральних понять ('святотатство', 'гріховні права') в неочікуваному поетичному контексті милування природою.
Почуття, ніби світ належить людині, викликає не гординю володаря, а трепетне відчуття 'святотатства': поет боїться поранити незайману чистоту трави й роси своїм грубим втручанням.
Метафора 'добротою хворий' визначає стан граничної духовної чуйності, коли людина не здатна чинити зла й сприймає чужий біль як власний.
Заклик 'розтань росою димною між трав' проголошує найвищий ступінь гармонії — самозречення і мирне розчинення в космічному колообігу буття.
Теми: єдність із природою · благоговіння перед світом · добротою хворий · розчинення в росі · чистота духу