Цей спертий запах смерти, наче спирт,
геть виповнив кімнату синім чадом
душі, своїм притьмареним свічадом,
і обсідає душу, мов упир.
На чорному папері білі літери
просипані, мов янголи ясні,
котрі шепочуть: не марудься в сні,
з похмурого чола зажуру витри,
бо ти єси за нею, потойбіч
людського остраху і сподівання.
До узголів’я клониться світання
у кілька поминальних ярих свіч.
Глибоке екзистенційне прозріння на смертній межі, де морок тління долається нетлінним світлом поетичного слова і поминальних свічок.
Поезія постала в період тяжких нападів хвороби шлунка в мордовському ув'язненні, коли Стус неодноразово опинявся на межі фізичної загибелі через ненадання належної медичної допомоги та виснажливий режим.
Твір увійшов до «Палімпсестів», відображаючи щоденне зіткнення в'язня зі смертю в тюремній камері як звичною фізичною і метафізичною реальністю концтабору.
П'ятистопний ямб із кільцевим та перехресним римуванням. Насичений звукопис із переважанням сиплячих і шиплячих приголосних передає густу задушливу атмосферу ізолятора, пронизаного парами тління.
Запах смерті матеріалізується у вірші як концентрований спиртовий чад, що перетворює камеру на темне свічадо понівеченої душі. Упир смерті, що обсідає людину, символізує біологічне згасання тіла в неволі.
Проте смертній темряві протистоїть метафора творчості: на чорному папері проступають білі літери, уподібнені до сяйливих янголів. Слово стає рятівною силою, яка наказує поету не марудитися в полоні сну й зняти зажуру з чола, підносячи дух понад земними бідами.
Фінал твору виводить ліричного героя у позабуттєвий простір — «потойбіч людського остраху і сподівання». Світання, що схиляється до узголів'я ліжка у вигляді поминальних свічок, перетворює смерть на сакральний акт звільнення душі.
Теми: передчуття смерті · білі літери на чорному · подолання страху · поминальні свічі · екзистенційне прозріння