Ця п’єса почалася вже давно…
Ця п’єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутнiсть загубивши,
i дивиться, i грає. Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
дiсталася в цiй незнайомiй п’єсi,
в якiй я слова жодного не вчив
(сувора таємниця). Автор теж
лишається iнкогнiто. Актори
чи є чи нi — не знаю. Монолог?
Але без слiв? Бо промовляють жести
непевнi. Що то — сон ачи ява?
Чи химороднi вигадки каббали?
Чи маячня i тiльки?
Стежу оком
за тим, що наш глухонiмий суфлер
показує на мигах. Не збагну я:
захочу стати — вiн накаже: йди,
а йти почну — примушує стояти,
у обрiй декорований вдивляюсь —
велить склепити очi. Мружусь — вiн:
у свiтле майбуття своє вглядайся.
Сiдаю — каже, встань. Отетерiлий,
вирiшую: найщасливiша роль
дiсталась iншому комусь. Ти граєш
несповна розуму.
Й одразу входжу в роль,
загравши навпаки. Менi б смiятись —
я плачу. Груди розпирає гнiв
(маленьке перебiльшення: сновиди
навiки врiвноваженi в чуттях) —
а я радiю. Рушив катафалк —
а я втiшаюсь. Вилiзши на повiз,
шаленствую: хай славиться життя.
Захоплений суфлер не сходить з дива
i тiльки пiдбадьорює: вiват.
Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,
єдинi глядачi цiєї сцени,
i мудро так вглядаються крiзь мене
у порожнечу, видну тiльки їм.
Так голова болить. I так нестерпно
прожекторна освiтлює пiтьму,
неначе тьмавий зал перетворився
на снiп вогню пекельного.
Суфлер
наказує нарештi зупинитись.
I я вганяюся з розгону в зал.
I все. Скiнчилося. Вистава щезла.
Завiса впала. Я вже не актор —
глядач. А скiльки покотом у залi
лежить живих мерцiв, старих акторiв,
обпалених огнем шалених рамп.
I всi вони до мене простягають
осклiлi руки:
— О, щасливий Йорику,
твiй номер тут сто тридцять п’ять. По ньому
шукай подушку, ковдру i матрац,
I можеш спочивати, скiльки хочеш.
Тут час стоiть. Тут роки не минають.
Бо тут життя — з обiрваним кiнцем,
як у виставi. Тiльки є початок.
Кiнця ж нема.
— Як ця вистава зветься?
— Щасливий Йорик.
— Тобто, я герой,
як кажуть заголовний?
— Був героєм,
тепер — скiнчилося.
Ми теж колись б у л и.
— А що за п’єса?
— Варiант удатний
давно вже призабутого Шекспiра,
її створив славетний драматург.
— А як його на прiзвище?
— Нема в нас прiзвища.
— То як же так?
— Iм’я годиться тiльки тим,
котрi iснують.
— А ви?
— Ми всi однаково щасливi!
— А Йорик — божевiльний?
— Нi. Щасливий.
Щасливий? Так? А я кретина грав.
— То що тебе дивує? Хай кретин,
розумний, генiальний чи щасливий
або нещасний — то пустi слова,
що правлять для розрiзнення та й тiльки.
А тут немає родових одмiн.
Бо кожен з нас — актор обо глядач
А це одне i те ж. Бо глядачевi
так само треба грати глядача,
I то — захопленого. А наймення
У нас нема свого. Нинi — Йорик,
а завтра вже н i х т о. Чекай на роль,
якою i почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз єдиний — Йорик,
а все життя — нiхто. Нi тобi виду,
нi iменi. А грай чуже занудне
нашiптане життя — самi повтори.
Так живучи у ролi аж до смертi,
вивчай слова забутi: боротьба,
народ, любов, несамовитiсть, зрада,
поряднiсть, чеснiсть…
Так багато слiв
тi предки повигадували. Боже —
життя на грiш, а так багато слiв:
I всi вони чужi i незнайомi.
Скажiмо, нас назвали будiвничi,
а що то — будiвничi — не питай.
— Ви щось будуете?
— А що то — будувати?
Так звуть вас — будiвничi, от i вже.
А нам до того байдуже. Хiба
тобi не все одно, що справжнiй Йорик
був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть
напевне нi, раз так його зовуть.
Ти пам’ятаєш? Гамлетовi в руки
попав лиш череп — нi очей, нi губ,
нi носа анi вух — зотлiв геть чисто,
ось так, як ми. То можеш називатись
як заманеться. Тут усе одно:
герой, актор, глядач, суфлер i автор —
усi живуть одне чуже життя:
удень — вистава, все одна й та сама,
хоч завше невiдома, бо ждання
то теж актор, що грає сподiвання
I вмiє виiнакшувати свiт.
А уночi — те ж саме. Лицедiй
вже звик до спокою. Допiру смеркне —
ховається пiд ковдру, нiби равлик
у мушлю. Той, скажiмо, бубонить
собi пiд нiс якiсь уривки ролi
(озвучуе мовчання й мертвий жест),
а той займеться реготом — вiдлоск
летить в концертну яму. Третiй спить,
четвертий плаче. П’ятий — втупить очi
у стелю — i мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один — молився. Скiльки знаю —
вiн був iз нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерiв (їх життя коротке).
допоки не завiсився. З нудьги,
подейкували нашi лицедiї,
хоча розмов про те i не було.
— Чому ж? — А що балакати? Даремне
плескати язиком. Ще хто почує
i донесе суфлеровi. Бо ми
радiти зобов’язанi до смертi.
Це перший наш обов’язок. Колись
був завiтав до нас найголовнiший
суфлер. Велику раду вiн зiбрав
i слухав кожного. А ми стояли
i хором дякували. — Ну, а той? — Дивився
i розуму випитував у нас.
Хто радо радiсть грав — того налiво,
нерадо хто — направо йди. Бо грiшник,
хто журиться. А праведний радiє.
Ото ж бо й є що так. I перегодом
понурих вивезли кудись. Казали,
до школи радостi. Та досi жоден з них
не повернувся звiдти. Ну, бувай,
бо завтра загадав менi суфлер
демонструвати щастя три години,
чотири — гнiв, а решту дня — любов
i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.
I вже залишений напризволяще,
я мiзкував собi, що досить рух
єдиний одмiнити — i тодi
вже не збагнеш кiнця анi початку,
бо все переiнакшується. Свiт
тримається на випадкових рухах,
якi його озвучують. Пiтьма
навпомацки у костi грала. Глухо
постогнували соннi лицедiї,
i оком Полiфема угорi
свiтив червоний мiсяць безязикий.
Я ждав чогось до ранку. Нiч? Життя?
Чи може, вiчнiсть проминула? Тiльки
нарештi, увiмкнули дня рубильник
i краном баштовим пiдняли сонце,
а на склепiннi неба появило
двох лицедiїв, що спiвали дружно
за жайворонiв. Iз лабораторiй
взяло росу на пробу. I вчепило
рекламний щит: “Ставай-но до роботи,
почався день”. До будки влiз суфлер,
i п’єса почалася, не скiнчившись.