Дід умер
Василь Симоненко
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
Про вірш
Глибока філософська елегія на смерть старого хлібороба, де відхід людини в засвіти сприймається як природне повернення праведного сівача до рідної землі.
Історія
Вірш присвячений світлій пам'ять діда поета, Федора Трохимовича Щербаня, який замінив малому Василеві батька, виховував його на казках, історії та вчив любити рідну землю.
Смерть діда стала для молодого поета глибоким екзистенційним потрясінням і водночас поштовхом до роздумів про зміст людського життя та моральний заповіт поколінь.
Твір став одним із програмних у поетиці шістдесятництва як приклад гуманістичного переосмислення теми смерті без фальшивого пафосу.
Форма
П'ятистопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим; розмовна невимушена інтонація («От і все...») поєднується з урочистою біблійною простотою.
Антитетична композиція: спокій мертвого тіла в домовині протиставляється вічному кипінню життя в колоссі пшениці й шумі тополь.
Як читати
Дід уособлює мудрий тип українського селянина-філософа, чиї руки все життя пахли хлібом і чия совість була чиста перед сонцем і громадою.
Смерть трактується не як знищення, а як завершення праведного кола: трудар засинає в землі, щоб прорости новим житом і зберегтися в родовій пам'яті.
Симоненко підкреслює велич звичайної гідно прожитої долі: життя діда було важким, але святим у своїй чесності та вірності хліборобському покликанню.
Теми: філософія життя і смерті · образ діда-хлібороба · вічність селянського роду · вдячна синівська пам'ять · злиття з рідною землею