Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин —
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.
Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким,
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…
Тонка імпресіоністична мініатюра зимової тиші та споглядання, де стукіт крила синиці повертає самотнє серце до надії та повноти життя.
Створено під час перебування Симоненка в Черкасах у період важких роздумів над життям і перших ознак хвороби.
Вірш передає стан внутрішньої зосередженості поета, що шукає душевного прихистку від буденної редакційної метушні у тиші кабінету.
Твір увійшов до ліричного циклу поета як зразок філігранної психологічної спостережливості.
Чотиристопний ямб із плавним перехресним чергуванням жіночих і чоловічих рим; медитативний, майже безтілесний ритм зимового сповільнення часу.
Лаконічні зорові та слухові деталі: зупинений годинник, сірі стіни, раптовий дотик пташиного крила об скло.
Застиглий простір кімнати з годинником, що зупинився, символізує душевну кризу, відчуття тимчасового знерухомлення життєвих сил.
Синиця, що вдарила крильми в шибку, стає посланцем живого, пульсуючого всесвіту, нагадуючи про те, що буття триває поза стінами самотності.
Пейзаж за вікном із хмарами, подібними до сірих копиць сіна, гармонізує внутрішній світ ліричного героя, даруючи йому тихе примирення.
Теми: споглядання крізь вікно · зимова тиша · синиця за шибкою · самотність і надія · психологічний пейзаж