Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Шедевр інтимної лірики шістдесятництва, присвячений зародженню великого й нежданого кохання, що осяює все єство людини сонячним світлом.
Вірш натхненний глибоким особистим почуттям поета до його дружини Людмили та увійшов до збірки «Тиша і грім».
Для поетики Симоненка характерна цнотлива чистота й лицарське обожнювання коханої жінки, що контрастувало з вульгарною утилітарністю тогочасної офіційної лірики.
Твір став одним із найпопулярніших зразків української інтимної поезії ХХ століття, багаторазово покладеним на музику.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих перехресних рим, що відзначається кришталевою прозорістю звукопису та легкістю дихання.
Композиція побудована на наростанні ліричного хвилювання: від ніяковості першої зустрічі — до тріумфального ствердження почуття у фінальному оклику.
Кохання приходить «непрохане й неждана», випливаючи з туману юнацьких снів, перевертаючи усе звичне буденне існування ліричного героя.
Образ коханої випромінює тепле внутрішнє світло, перед яким відступають сумніви, а світ навколо набуває нових яскравих кольорів і змістів.
Поет підкреслює дивовижну вразливість людини перед лицем справжньої любові, яка вимагає абсолютної щирості та самовіддачі.
Теми: несподіване кохання · лицарське поклоніння · чистота почуттів · світло юності · душевне перетворення