Древній, обікрадений народе!
Над тобою прошумів розбій,
Та кати не вкрили твою вроду,
Не всушили дужий мозок твій.
Нові покоління, як обнова,
В лоні сповиваються твоїм,
І дідівська гордовита мова
Служить вірно і слухняно їм.
Пристрасним, орлино-мудрим зором
Дивишся у всесвіт з-під повік…
Виродки — підтвердження суворе,
Що живеш і житимеш повік!
Сповнений болю й гордості вірш-заклик до пробудження українського народу, в якого колонізатори століттями грабували історію, мову та волю.
Твір виник на ґрунті глибоких історичних роздумів поета про багатовікову колоніальну трагедію України в складі Російської імперії та СРСР.
Симоненко бачив, як імперська ідеологія цілеспрямовано стирала національну ідентичність українців, перетворюючи їх на безмовну робочу силу.
Вірш читався на напівпідпільних літературних вечорах шістдесятників і став потужним закликом до збереження національної самосвідомості.
Чотиристопний ямб із мужніми чоловічими та наспівними жіночими клаузулами, що звучить як пристрасне ораторське послання пророка до своєї громади.
Рясне вживання історико-патріотичної лексики, контрастних антитез між зовнішньою наругою та внутрішньою незнищенністю духу.
Звертання «Древній, обікрадений народе!» точно діагностує стан колоніального пригнічення, коли в нації намагалися відібрати її минуле й гідність.
Поет нагадує, що попри всі розбої та криваві навали, кати не змогли занапастити вроду рідного народу і висушити джерело його духовної снаги.
Вірш спонукає сучасників розірвати ланцюги комплексу меншовартості та відчути себе законними спадкоємцями великої історичної традиції.
Теми: обікрадений народ · колоніальна кривда · незламна врода духу · національне пробудження · історична пам'ять