Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,
І ти одна в зажуреній оселі
Замріяно схилилась до стола.
Мов раб німий на араратській скелі
Карбує написи про подвиги царя,
Ти на папері почуттів моря
Переливаєш в строфи невеселі.
Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі
Врізаєш в вічність огненні, пророчі
Слова з прийдешніх сонячних віків,
Щоб ті слова хитали чорні трони,
Щоб їх несли з собою легіони
Нових, непереможних Спартаків.
Пристрасна поема-присвята великій поетесі, де її трагічна мученицька доля та сталевий дух протиставляються дріб'язковості обивателів.
Написаний у період активної боротьби шістдесятників за відродження справжнього, не кастрованого цензурою національного образу Лесі Українки.
Симоненко бачив у авторці «Досвітніх огнів» та «Кассандри» свій головний естетичний і громадянський орієнтир: безкомпромісність слова та незламність духу перед хворобою й тиранією.
Вірш перегукується з дискусіями в Клубі творчої молоді «Сучасник» про повернення інтелектуальної та лицарської традиції в українську культуру.
Чотиристопний амфібрахій, що надає ритму урочистої наспівності та стриманого драматизму віолончельної мелодії.
Насиченість звуковими й світловими метафорами («вітер грає на віолончелі», «кришталевий погляд», «палаюче серце») увиразнює внутрішній шляхетний аристократизм образу.
Леся Українка постає як образ Прометея жіночої статі, чий дух виявився міцнішим за крихке хворе тіло й вороже імперське оточення.
Поет протиставляє її вогненне лицарське слово ситій байдужості юрби, яка звикла схиляти голову перед кожним деспотом.
Твір звучить як клятва молодого шістдесятника продовжувати лінію безкомпромісного служіння правді, заповідану великою поетесою.
Теми: лицарство Лесі Українки · незламність духу · сила поетичного слова · прометеїзм в літературі · спадкоємність поколінь