Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
Мені здається, — може, я не знаю, —
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
Симоненко Василь
Піднесена філософсько-пантеїстична ода, в якій кохання постає животворним серцем природи, що перетворює нічну тугу темряви на радісне торжество ранку.
Написаний у період розквіту пейзажно-інтимної лірики поета, коли він активно шукав філософські відповідності між станами людської душі та життям природи.
Симоненко продовжує найкращі традиції лірики Франка, Лесі Українки та раннього Тичини, наповнюючи класичні пейзажні мотиви глибоким гуманізмом.
Твір увійшов до збірки «Тиша і грім» як зразок гармонійного естетичного світогляду автора.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул; вишуканий звукопис, побудований на грі дзвінких та шиплячих приголосних («дзвенять», «бринять»).
Двочастинна композиція: картина нічного лісу, охопленого ревнивою тугою, змінюється тріумфальним спалахом сонячного ранку.
Ніч змальована як закохана ревнива сила, яка тремтливо обіймає ліси, ховаючи їхню первозданну красу від сторонніх очей.
Ранок приносить визволення й тріумф: вогняне сонце піднімає завісу пітьми, перетворюючи німу тугу на дзвінку живу радість розквіту.
Поет бачить у любові головний двигун всесвіту, здатний переплавити будь-який морок на світло і наповнити життя вищим творчим сенсом.
Теми: космічна сила любові · краса лісової ночі · тріумф ранкового сонця · пантеїстична гармонія · радість буття