Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Маніфест неповторності людської особистості: пристрасне нагадування про те, що кожна людина унікальна й живе лише один раз.
Вірш написаний у листопаді 1962 року в розпал хрущовської відлиги й спрямований проти радянської зрівнялівки, де особистість вважалася лише «гвинтиком» державної машини.
Симоненко з юнацьким запалом кинув виклик тоталітарній системі, утверджуючи абсолютну цінність кожної окремої людської індивідуальності.
Опублікований у збірці «Тиша і грім» (1962), цей вірш став маніфестом покоління шістдесятників.
Енергійний чотиристопний ямб із прямим риторичним зверненням до читача («Ти знаєш, що ти — людина?»).
Анафори та повтори («Більше тебе не буде...») створюють напружений ритм безапеляційного духовного пробудження.
Поет застерігає людину від байдужості до власного життя: не можна марнувати дні на дріб'язкові образи, бо «усмішка твоя — єдина, мука твоя — єдина, очі твої — одні».
Це заклик жити на повну силу: кохати, творити й відчувати відповідальність за кожен прожитий день на цій землі.
У сучасну цифрову епоху конвеєрного контенту цей текст звучить із подвоєною силою як захист живого людського серця.
Теми: ти знаєш що ти людина · неповторність особистості · цінність кожної миті · протест проти гвинтиків · жага життя