Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Симоненко Василь
Пристрасний гімн українській мові як осердю національної свідомості, джерелу поетичного натхнення та непереможній зброї народу в боротьбі за правду й свободу.
Вірш написано у 1959 році — на світанку шістдесятництва, коли молоде покоління української інтелігенції підняло голос на захист рідної мови проти посиленої русифікації. Симоненко одним із перших повернув громадянській поезії щирий, непокривлений пафос.
Твір започаткував важливу лінію в українській поезії другої половини XX століття, де мова трактується не як формальний інструмент спілкування, а як сакральне вмістилище колективної пам'яті й свободи нації.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням (АбАб). Поєднання дактилічних/жіночих клаузул надає віршу ораторської наснаги, поєднуючи пісенність із публіцистичною пристрастю.
Використання антитез та паралелізмів («шепіт колосся» проти «поклику на двобій») увиразнює внутрішній діалектичний лад твору.
Поет розкриває амбівалентну природу української мови, поєднуючи в ній ніжний ліризм мирної хліборобської праці та залізну волю воїна: «Шепіт зачарований колосся, Поклик із катами на двобій».
Мова постає рушієм культури та науки: вона дарує поетові крила для піднесення правди та водночас відкриває вченому глибини людської мудрості, спростовуючи колоніальні міфи про її нібито обмеженість.
Фінал звучить урочистим пророцтвом: безсмертя мови закладене у безсмерті самого народу, чия душа — ніжна й замріяна, але непереможна у своїх історичних змаганнях.
Теми: рідна мова · патріотична лірика · шістдесятники · національне відродження · духовна незламність