Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.
Мудре філософське осмислення швидкоплинності буття та незворотності людських вчинків, що закликає жити чесно й повноцінно кожної хвилини.
Написаний у пізній період творчості поета, позначений поглибленням авторефлексії та передчуттям трагічно короткого життєвого шляху.
Симоненко розмірковує над екзистенційними категоріями часу, пам'яті та особистої відповідальності за кожен прожитий день.
Вірш органічно доповнює філософську лінію збірки «Тиша і грім», демонструючи зрілість поетичного світогляду автора.
П'ятистопний ямб із глибокими цезурами та чергуванням жіночих і чоловічих рим; медитативна, роздумлива інтонація щирої сповіді.
Пластична метафорика: вчорашній день порівнюється зі сном, що випурхнув з очей, та заливними весняними луками.
Теза «минуле не вернуть, не виправить минуле» стверджує безповоротність плину часу, змушуючи усвідомити ціну сьогодення.
Поет відкидає безплідне самобичування чи жаль за минулим: головне зусилля людини має бути спрямоване на те, щоб зберегти гідність у нинішній миті.
Пам'ять про пережите виступає не тягарем, а досвідом душі, що вчить мудрості, терпінню та любові до живих.
Теми: незворотність часу · цінність сьогодення · філософія життя · душевна зрілість · моральна відповідальність