Пройшла гроза — і знову літня проза:
Парує степ, і оживає ліс.
І горобці, неначе з-за куліс,
Упали табуном на просо.
І знов спадають трафаретні роси
Із сінокосів буйних кіс,
І знову в небі невідомий біс
Підвісив сонце на прозорих тросах.
І, захолонувши у дивній грації,
Зітхають свіжістю дівочою акації,
Вітрами обціловані до ніг…
А я дивився, серце розривалося:
Ну що в тім нового, сучасного ховалося? —
Так зрозуміти і не міг.
Іронічно-філософський вірш про співіснування високого поетичного натхнення та земної селянської прози буття, що живить справжнє мистецтво.
Вірш написаний у період роботи Симоненка над поетичними творами дебютної збірки «Тиша і грім», відображаючи його роздуми про межі естетизму.
Поет відкидає штучну відірваність від реальності: для нього краса світу невіддільна від щоденної праці хлібороба та звичайних картин природи.
Твір засвідчив полеміку поета з тими авторами, хто шукав натхнення лише у вигаданих книжкових емпіреях.
П'ятистопний ямб із багатими несподіваними римами («проза — просо»); майстерне поєднання піднесеної метафорики та побутової розмовної інтонації.
Антитетична структура: драматичний пафос щойно відгримілої грози змінюється затишним гумористичним спостереженням за горобцями.
Відгриміла гроза повертає світ до «літньої прози»: пара піднімається від нагрітого степу, а горобці дружно злітаються на стигле просо.
Симоненко підкреслює, що митець не повинен зневажати прозу життя: саме в її теплому повсякденному диханні прихована найглибша мудрість природи.
Природа виступає мудрим учителем гармонії, де високі пориви грому знаходять природне продовження в животворній праці землі.
Теми: поет і природа · проза і поезія буття · літня гроза в степу · селянські картини · покликання митця