До двадцяти бунтуєму завзято,
Шукаєм правди, кленемо брехню
І віримо, що нашому огню
Належить всяку нечисть спопеляти.
Тоді ми все бажаємо змінити,
В житті своє покликання знайти.
Яка хороша й нерозумна ти,
Наївна, мила юність неумита!
Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні,
І ми стаєм холодні та спокійні,
Такі собі чиновнички черстві.
Уже в душі нема святого болю,
І розум наш не рветься вже на волю –
Ми раді тим, що ситі і живі.
Василь Симоненко
Пристрасний полемічний виступ проти духовної деградації та згасання юнацького бунтарського вогню під тягарем життєвого конформізму.
Написаний у період загострення суспільних дискусій про моральне обличчя радянської молоді та небезпеку раннього міщанського переродження.
Симоненко з болем спостерігав, як його ровесники після університетської лави зраджували свої ідеали заради кар'єри, квартир і ситого спокою.
Вірш став маніфестом шістдесятницького нонконформізму, що закликав до постійної духовної пильності.
Чотиристопний ямб із гнучкою розмовною інтонацією, насичений афористичними сентенціями та саркастичними антитезами.
Публіцистична загостреність стилю поєднується з щирою болісною турботою про чистоту людського серця.
Поет аналізує психологічну вікову траєкторію: до двадцяти років людина палко шукає правди й таврує брехню, а з роками ризикує піддатися цинічній байдужості.
Симоненко відкидає таку «мудрість» пристосуванства, оголошуючи їй безкомпромісний протест: вогонь душі має горіти все життя, спалюючи нечисть неправди.
Твір утверджує необхідність вічної молодості духу, здатної протистояти звиканню до несправедливості та суспільної фальші.
Теми: протест проти конформізму · юнацький бунт · боротьба проти фальші · вогонь совісті · духовна безкомпромісність