Старість
Василь Симоненко
Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло, —
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,
Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові…
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?
Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців ганяти
Та граків сусідові на сміх.
Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ за очі з села,
Але звик до хати, до малечі,
Що його, мов батька, облягла.
Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить — докори, сором, лихо, —
Лиш би вмерти на землі батьків!
Про вірш
Глибокий і зворушливий психологічний портрет літнього трудівника, чиє пожовкле обличчя і вкрите зморшками чоло бережуть велич чесно прожитого життя.
Історія
Створений під враженням від численних журналістських поїздок Симоненка селами Черкащини та Полтавщини, де він спілкувався з ветеранами колгоспної праці.
Поет усе життя з трепетом ставився до старих хліборобів, убачаючи в них моральний моноліт українського народу та носіїв віковічної мудрості.
Вірш увійшов до скарбниці української гуманістичної лірики 1960-х років.
Форма
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням; стримана, шаноблива оповідна манера з використанням колоритних селянських образів («солома», «борозни»).
Контраст між згасанням фізичних сил старого та незгасним теплом його мудрих очей.
Як читати
Сім десятків літ, що пронеслися над дідом, не зломили його духу: зморшки на його лобі уподібнюються польовим борознам, підкреслюючи спорідненість хлібороба з нивою.
Симоненко змальовує старість не як поразку, а як величний підсумок праведного життя, сповненого щоденної невтомної турботи про хліб для людей.
Погляд старого, сповнений теплого розуміння людської природи, виступає німим благословенням для молодших поколінь.
Теми: повага до старих людей · чесна праця на землі · мудрість прожитих літ · хліборобська доля · світлий підсумок життя