Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
Пристрасний громадянський маніфест беззавітної любові до України, проголошений як святиня особистого сумління всупереч будь-яким імперським авторитетам.
Один із вершинних патріотичних творів поета, написаний у розпал хрущовського періоду, коли за відкрите вираження національних почуттів звинувачували в «буржуазному націоналізмі».
Знамениті рядки «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!» викликали лють компартійних цензорів і довгий час вилучалися або фальсифікувалися в радянських виданнях.
Вірш став символом духовного опору та національного відродження шістдесятників, що широко розходився у списках Самвидаву.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих перехресних рим; карбований ораторський стиль з виразною внутрішньою енергією.
Контрастна драматургія почуттів будується на зіставленні розпачу й надії, грози над степом і тихого синівського шепоту.
Образ України постає в образі стражденної Матері, з якою ліричний герой пов'язаний кровними й духовними узами: її ім'ям він радіє і сумує.
Апострофа «Хай мовчать Америки й Росії...» проголошує безумовний суверенітет українського духу та право нації на прямий діалог зі своїми дітьми поза наглядом наддержав.
Симоненко стверджує, що справжній патріотизм проявляється не в парадній лояльності, а в готовності розділити з рідним народом найважчу долю й пролити за нього «краплю крові».
Теми: любов до України · національна гідність · суверенітет духу · синівня вірність · протест проти імперій