Довго тужить сумна бандура
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому зажуру
Навіває та пісня мені.
Не мелодія — збурена рана,
Не слова, а безжальні голки,
Тільки бачу не сині лимани
І не горді козацькі полки.
А ввижається — там, біля шляху,
На потоптаній кіньми траві
Жирний ворон, мов чорна папаха,
На козацькій сидить голові.
А нав-круг по-ру-ба-ні
До-си-на-ють сни,
І да-ле-ко бу-бо-ни
Кли-чуть до вій-ни.
Прониклива ліро-епічна медитація, навіяна звуками бандури, що оживлює генетичну пам'ять про козацьку звитягу, волю та вічний біль утрат.
Написаний у період відродження інтересу української інтелігенції до кобзарського мистецтва та козацької спадщини в межах шістдесятницького руху.
Симоненко тонко відчував зв'язок української душі з пісенним фольклором, який зберігав історичну правду всупереч цензурі імперій.
Вірш став яскравим зразком естетизації народної мелодики в українській поезії доби «відлиги».
Тристопний анапест із плавним перехресним римуванням, чий ритмічний малюнок наслідує журливий і водночас урочистий передзвін бандурних струн.
Багата асонансна фактура з переважанням протяжних голосних (о, у, і), що підсилює пісенний характер твору.
Звуки бандури постають як живий міст крізь століття, що поєднує сучасника з героїчною та трагічною епохою козаччини.
Сум мелодії сприймається не як пасивна скорбота, а як загартована у віках шляхетність народу, який ніколи не мирився з рабством.
Симоненко підкреслює, що народна музика є живим оберегом нації, доки в ній бринить непокірний дух пращурів.
Теми: звуки бандури · козацька давнина · генетична пам'ять · туга й звитяга пісні · духовний оберіг народу