Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.
Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…
В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.
1956
Ніжна пейзажно-інтимна мініатюра про золоту пору бабиного літа, де прощання з теплом обертається радісним полоном кохання.
Створений у 1956 році, вірш входить до циклу пізньої лірики Сосюри, позначеної винятковою психологічною глибиною, мудрістю та естетичною досконалістю.
Образ бабиного літа для поета в зрілому віці став символом «другої молодості» — пори, коли осіннє охолодження природи парадоксально компенсується внутрішнім спалахом сердечного тепла.
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням. Легкий хвилястий ритм чудово імітує політ тонкого павутиння у тихому повітрі осіннього саду.
Витончена асоціативна гра образів: золоті нитки павутиння переплітаються із заплутаним у любові людським серцем.
Перша строфа створює меланхолійний пейзаж: віти дерев зажурені, листя згортає свої прапори перед зимою, а вітер зітхає в кронах. Проте цей сум миттєво долається внутрішнім світлом.
Антитеза «осінь природи — весна кохання» вирішується на користь життєствердного начала («Але радість і в осені є!»). Кохання виявляється сильнішим за сезонне згасання.
Метафора «золотого павутиння любові» позбавлена драматизму; це солодкий і бажаний полон, який робить зрілу осінь життя найпрекраснішою порою душевного цвітіння.
Теми: бабине літо · пізнє кохання · осіннє павутиння · радість життя · примирення з часом