Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багняний плащ її шумить.
Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.
Вже на квітках іней — не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,
востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…
1957
Драматичний алегоричний образ осені-мандрівниці в багряному плащі, чий холодний подих віщує зимову заметіль і самотність.
Написаний 1957 року в період роздумів поета про життєвий спад і старість.
Сосюра повертається до улюбленого образу осені, проте тут вона набуває більш драматичних і тривожних рис, перегукуючись із внутрішніми переживаннями митця.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням. Ритм поєднує розмірену оповідність із раптовими тривожними паузами.
Контрастна палітра: блакить очей, багряний плащ, золоті дощі та білий сніг, що замітає сліди.
Осінь персоніфікована як фатальна володарка природи, що блукає алеями садів у багряному плащі, замітаючи сухе золото листя. Її погляд холодний і безмовний, сповнений відчуження.
Мотив «дихання голоду й біди» надає пейзажу екзистенційної гостроти: це не просто зміна пір року, а метафора вичерпання життєвих ресурсів і наближення крижаного небуття.
Фінальний образ снігу, який замітає сліди осені, підкреслює фатальний закон забуття: все земне цвітіння й пристрасті зрештою поглинаються білою німотою зими.
Теми: осіннє безгоміння · алегорія осені · наближення зими · засипані сліди · екзистенційна тривога