Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щасті у душі моїй.
Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так же в полі будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квітками,
може, васильками станем — я і ти.
Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.
Шедевр інтимної поетики: сині васильки коханих очей, подих літнього поля та світлий смуток перед вічністю природи.
Сосюра створив цю крихітну тристрофну перлину 1938 року, присвятивши її своїй дружині Марії Даниловій.
Поет згадував, як вони гуляли влітку квітучим полем, де серед золотого колосся горіли сині волошки, що нагадували йому очі коханої.
Вірш вважається одним із найніжніших зразків української пейзажно-інтимної лірики ХХ століття.
Три класичні чотиривірші чотиристопного ямба з перехресним римуванням і надзвичайно прозорою мовою.
Колірний лейтмотив: синій колір волошок перетікає в синяву очей, а потім — у безмежну синяву неба над майбутніми поколіннями.
Поет розмірковує про невблаганну зміну поколінь: мине час, ми підемо з життя, але так само інша закохана пара йтиме полем, і юнак дивитиметься у василькові очі дівчини.
Смерть втрачає свій трагізм, тому що любов і краса природи залишаються вічними на цій землі.
Це світлий приклад того, як у кількох рядках можна висловити вселенську гармонію буття.
Теми: васильки очей · синє літнє поле · вічність кохання · зміна поколінь · світла елегія