Вступ до поеми “Мазепа”
Володимир Сосюра
Навколо радощів так мало…
Який у чорта “днів бадьор”,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Німій, одуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.
У тебе так: все безголов’я,
Що на багно кричить: “Блакить!”
Якби я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить…
Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других.
У голові твоїй — макуха!
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, мати,
Щоб ти щасливою була.
Про вірш
Пристрасний історіософський монолог-сповідь, сповнений болісного гніву на поневолену й розтерзану Україну та безмежної синівської самопожертви заради її воскресіння.
Історія
Поема «Мазепа» стала одним із найбільш драматичних і водночас заборонених творів Володимира Сосюри. Поет розпочав роботу над нею наприкінці 1920-х років (1929), на тлі згортання українізації та початку жорстоких сталінських репресій проти українського національного відродження.
Образ гетьмана Івана Мазепи, який у радянській історіографії таврувався як «зрадник», у Сосюри постав як трагічний борець за державність і свободу рідного народу. Через цензурні переслідування та звинувачення в «буржуазному націоналізмі» твір не міг бути опублікований за життя автора й поширювався лише в рукописах, а повне видання побачило світ лише 1988 року в журналі «Київ».
Форма
Вірш написано класичним чотиристопним ямбом із перехресним римуванням (чергування жіночих і чоловічих рим), що надає інвективі ритмічної експресії та ораторської карбованості.
Композиційно фрагмент розгортається від гіркого сарказму й національної самокритики до високого трагічного апофеозу любові й готовності піти на розстріл заради рідного краю.
Як читати
Вступ вражає безкомпромісною відвертістю та шевченківською традицією «караючого слова»: поет кидає нації пекучі звинувачення в рабській покорі («Коли лакеї йдуть угору / Й мовчать раби…», «Російсько-польська потаскуха, / Малоросійськая тюрма»). Це не зневага, а крик відчаю патріота, чиє серце розривається від споглядання історичної безпорадності народу.
Постать Мазепи осмислюється як антипод конформізму: він «хтів тобі добра», але засліплений і розколотий народ обрав рабство Петра. Сосюра сміливо оголює історичний парадокс: наявність одиничних героїв на тлі загального безголов'я.
Фінальний акорд знімає весь сарказм, відкриваючи глибинну жертовну сутність ліричного героя. Любов до України вивищується над власним життям, ідеологічними догмами та навіть релігійною вірою («Той, що прокляв і Бога й небо, / Аби тобі був слушний час»).
Теми: трагедія бездержавності · гетьман Іван Мазепа · національна самокритика · жертовна любов до України · історіософія