Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі твої молоді,
повні туману кохання…
Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як і завжди, незмінно…
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
Сосюра Володимир
Хрестоматійний шедевр інтимної лірики Сосюри, де образ квітучих білих акацій і коханої дівчини навіки зливається з образом квітучої України.
Створений 1927 року, цей твір належить до найвищих досягнень української романтичної лірики ХХ століття. Він увійшов до золотого фонду пісенної поезії та став візитною карткою автора.
1920-ті роки були часом найпалкішого ліричного розквіту Сосюри, коли його серце було відкрито для кохання, а образ Батьківщини ще не був скутий догмами соцреалізму.
Тристопний анапест із чергуванням жіночих і чоловічих рим. Мелодика надзвичайно плавна, музична, що зумовило численні музичні інтерпретації вірша.
Текст побудований на градації емоційного стану: від ніжного милування нічною природою до екстатичного вигуку-одкровення.
Цвітіння білих акацій під місячним сяйвом постає архетипним українським пейзажем кохання, де річка, кручі та солов'ї творять простір магічної жагучої ночі.
Кульмінацією твору є геніальне метафоричне перетікання образів: краса коханої (губи, брови) виявляється тотожною красі рідної землі («як у моєї Вкраїни»).
У фінальному баченні дівчина у весняному вінку й Україна остаточно зливаються в єдиний священний образ, породжуючи серцевий щем такої сили, що поет відчуває готовність «кричати» від повноти любові.
Теми: білі акації · романтичне кохання · злиття образу коханої та України · солов'їні ночі · краса рідного краю